Ялинка (Ганс Андерсен)

В лісі стояла чудова ялинка. Місце у неї було хороше – сонця й повітря скільки завгодно, а навколо росло багато старших подруг – і ялин і сосон. Але маленька ялинка дуже хотіла швидше вирости! Вона не звертала уваги ні на тепле сонце, ні на свіже повітря, їй було байдуже до селянських дітей, що приходили і щебетали коло неї, збираючи суниці та малину. Часто, набравши повні глечики або нанизавши ягоди на тонкі прутики, вони сідали під ялинкою і казали:

– Ой, яка вона мила, маленька!

А деревце і слухати їх не хотіло.

Минув рік, і в ялинки виріс новий рядок пагінців. Минув другий, і додався ще один. По пагінцях і можна було пізнати, скільки ялинці років.

– Ах, якби я вже була такою великою, як інші! – зітхала маленька ялинка.– Я б тоді могла широко розкинути свої віти і бачити своєю верхівкою далеко–далеко! Птахи мостили б гнізда на моїх вітках, а коли б повівав вітерець, я б поважно кивала головою, зовсім як оті великі ялини!

Не раділа вона ні сонцю, ні пташкам, ні рожевим хмаркам, що линули над нею вранці і ввечері.

Приходила зима, і все навколо вкривав сніг, білий та блискучий. Часто пробігав зайчик і навіть перестрибував через ялинку. О, на це вона дуже ображалася!

Але минуло дві зими, а на третю деревце було вже таким великим, що зайцеві треба було оббігати його. «О! Рости, рости, бути великим і старим – це ж найкраще в світі»,– думало деревце. Восени приходили дроворуби і рубали найбільші дерева. Це траплялося щороку, і молоденька ялинка, що тепер уже чимало підросла, тремтіла з жаху, бо великі, розкішні дерева падали з тріском та шумом на землю, гілля їм обрубували, і дерева робилися голими, довгими та тонкими, їх не можна було пізнати. Потім їх клали на сани і везли з лісу.

Навесні, коли прилетіли ластівки та чорногузи, ялинка спитала їх:

– Чи не знаєте ви, куди повезли ті дерева? Може, вам вони зустрічалися?

Ластівки не знали, але чорногуз подивився замислено, кивнув головою і сказав:

– Так, можливо! Я стрівав багато нових кораблів, коли летів з Єгипта. На кораблях були чудові щогли. І гадаю, що то були ті дерева. Від них пахло ялинами. Я привіз вам привіт від них, вони опинились високо, дуже високо!

– О, якби і я швидше виросла, щоб поплавати по морях! А яке ж воно, море? На що воно схоже?

– Ну, про це треба довго розповідати! – сказав чорногуз і полетів.

– Радій з своєї молодості! – казало сонячне проміння.–Радій з свого дужого росту, свого юного життя.

І вітер цілував деревце, роса проливала над ним сльози, але ялинка цього не розуміла.

Взимку, під Новий рік, приїхали люди і зрубали зовсім молоденькі деревця, навіть молодші або рівні з ялинкою, якій так не терпілося швидше вирости. Ці зрубані деревця були прегарнесенькі, їх не обчищали від гілля, а просто клали на сани і везли з лісу.

– Куди їх везуть? – спитала ялинка.– Вони ж не більші за мене, одна навіть далеко менша! Чому залишили на них гілля? Куди вони поїхали?

– Це ми знаємо! Це ми знаємо! – зацвірінькали горобці.– Ми були в місті і заглядали у вікна! Ми знаємо, куди вони поїхали! О! їх чекає така велика розкіш і шана, яку –тільки можна собі уявити. Ми заглядали у вікна й бачили, що їх там знову саджають, але посеред теплої кімнати, і прикрашають чудовими речами: золоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками і тисячами свічок.

– А потім? – спитала ялинка і затремтіла всіма гілками.– А потім? Що було з ними потім?

– Потім ми не бачили! Але це було надзвичайно!

– А може, й я піду таким блискучим шляхом? – раділа ялинка.– Це ще краще, ніж плавати по морю! Я просто знемагаю від нетерпіння. Хоч би швидше знову прийшла зима! Тепер уже я стала такою ж високою та густою, як і ті, що були зрубані торік! О, якби я вже лежала на санях! Якби я вже стояла в теплій кімнаті в усіх цих прикрасах та розкоші! А потім? О! Далі буде ще краще, ще прекрасніше, інакше навіщо і прикрашали б мене? Це–мусить бути щось величне, чудове! Але що? О, я так нудьгую! Я сама не знаю, що зі мною!

– Радій нам! – казали сонячний промінь й повітря.– Радій з своєї молодості та волі!

Але вона не раділа, а все росла й росла І Взимку і влітку стояла вона зеленою, темно–зеленою. Люди, що бачили її, говорили:

– Чудове деревце! .

І от взимку, під свято, цю ялинку зрубали найпершу.

Сокира глибоко вгрузла в її стовбур, і дерево зі стогоном упало на землю. Ялинка відчула такий Тііль, таку слабість, що не могла й подумати ні про яке щастя, їй було сумно розлучатися з рідним лісом, з тим куточком, де вона виросла. Вона знала, що більше не побачить ні своїх любих подруг, ні маленьких кущиків, ні квітів, а може, навіть і пташок! Не такий уже приємний був цей – від’їзд.

Деревце отямилось тоді, коли його разом з іншими ялинками вивантажували у дворі і якась людина сказала:

– Яка чудова! Ми візьмемо тільки цю!

Прийшли служники, взяли ялинку і внесли у велику гарну залу. Скрізь на стінах висіли портрети, а біля каміна1 стояли великі китайські вази з левами на кришках. Там ще стояло крісло–гойдалка, шовкова софа, на великому столі було повно книжок з малюнками та іграшок – «на тисячу тисяч рігсдалерів – не менше,– так принаймні казали діти. А ялинку поставили у велику діжку з . піском; ніхто не міг помітити, що це була діжка, бо її прикрасили зеленою матерією і поставили на барвистий килим. О, як тріпотіла ялинка. Що ж це буде тепер?

Прийшли дівчата і почали прикрашати ялинку. На гілочках повісили маленькі сітки, сплетені з різнокольорового паперу. Кожну сіточку наповнили цукерками. Золочені яблука та горіхи звисали вниз, ніби вони на ялинці і виросли. На гілках прикріпили тисячі червоних, синіх і білих свічечок.

Ляльки, зовсім як живі маленькі чоловічки,– ялинка ніколи не бачила таких раніше,– загойдалися в зелені, а високо, на самому вершечку, прив’язали золоту зірку. Це було чудово, надзвичайно!

– Увечері,– казали всі,– сьогодні увечері ялинка засяє!

«О! – думала ялинка.– Хоч би швидше вечір! Хоч би швидше засвітили свічки! А що ж буде далі? Може, з лісу прийдуть інші дерева, щоб милуватися мною? Може, горобці прилетять до вікон? А може, я тут міцно приросту і стоятиму так, прикрашена, і взимку і влітку?»

Не багато вона знала!..

Від напруженого чекання у неї навіть заболіла кора, а це для дерева так само, як для нас, коли болить голова.

Нарешті, засвітили свічки.

Який блиск! Яка розкіш! Ялинка затремтіла всіма гілочками – якась свічечка підпалила одну гілку. Ялинка боляче обпеклася.

– Ай–яй–яй! – закричали дівчата і швидко загасили вогонь.

Більше ялинка не насмілювалася тремтіти. Це було дуже страшно!

А найдужче вона боялася позбутися хоч однієї з своїх прикрас. Весь цей блиск просто приголомшував її. Та от раптом розчинилися широко двері, і в кімнату вбігла юрба дітей. Вони всі ніби хотіли повалити ялинку. За ними поважно увійшли дорослі. Маленькі діти зупинилися, наче прикипіли до місця, але лише на одну мить, а далі у нестримній радості вони загомоніли так, що у вухах задзвеніло, затанцювали навколо ялинки і почали зривати один подарунок за одним.

«Що вони роблять? – думала ялинка.– Що це значить?»Свічки догоріли до самих гілочок, їх погасили, і тоді дітям дозволили обібрати ялинку. О! Вони накинулися на неї так, що гілля затріщало. Якби ялинку не прикріпили раніше верхівкою з золотою зіркою до стелі, вони б, напевне, звалили її.

Діти знову почали танцювати навколо ялинки з своїми чудовими іграшками в руках. Ніхто не дивився на ялинку, крім старої няні, та й та видивлялася тільки, чи не залишилося на гілках яблука або фініка.

– Казку! Казку! :– закричали діти і потягли до ялинки маленького товстого чоловіка. Він сів під ялинкою і сказав:

– От ми і в лісі. До речі, і ялинка матиме користь – послухає з нами! Але я розкажу тільки одну казку. Що ж ви хочете послухати – про Іведе–Аведе чи про Клумпе–Думпе, який хоч і впав з драбини, але все–таки знову повернув собі шану і здобув наречену – красуню–принцесу?

– Про Іведе–Аведе! – закричали одні.

– Про Клумпе–Думпе! – закричали інші.

Такий галас та гомін зчинився! Тільки ялинка мовчала й думала: «А про мене забули? Чи, може, мені більш нічого робити?»

Так воно й було. Вона вже зробила те, що мала зробити!

Товстенький чоловік розповів про Клумпе–Думпе, який хоч і упав з драбини, але знову повернув собі шану і одружився з принцесою. Діти плескали в долоні і кричали: «Ще розкажи, ще!» Вони хотіли послухати ще казку і про Іведе–Аведе. Але довелось задовольнитися одним Клумпе–Думпе.

Ялинка стояла зовсім тиха та замислена. Лісові пташки ніколи не розповідали такого.

«Клумпе–Думпе упав з драбини, але все ж таки одружився з принцесою! Так он як трапляється на світі! – думала ялинка і вірила, що це правда, бо розповідала ж про це така приємна людина.– Так, так! Хто знає! Може, і я впаду з драбини, а потім здобуду красуню!»

І вона раділа, думаючи, що завтра знову її уквітчають свічечками, іграшками, золотом і фруктами.

«Завтра я вже не тремтітиму! – думала вона.– Я радітиму з моєї розкоші. Завтра я знову почую казку про Клумпе–Думпе, а може, ще й про Іведе–Аведе».

І ялинка стояла цілу ніч тиха та замислена.

Вранці прийшли служники й дівчата.

«Зараз почнуть мене прикрашати»,– подумала ялинка, але її витягли з кімнати, поволокли по сходах на горище і поставили в темний куток, куди зовсім не проходило денне світло.

«Що ж це значить? – подумала ялинка.– Що я тут робитиму? Що ж я тут можу побачити і почути?» І вона притулилася до стіни і все думала, думала.Часу для цього– було досить, бо минали дні й ночі, а ніхто не приходив сюди.

Одного разу тільки прийшли люди і поставили на горищі якісь ящики. Дерево стояло в темряві непомітне. Здавалося, про нього зовсім забули.

«Зараз надворі зима,– думала ялинка,– земля тверда і вкрита снігом, люди не можуть мене тепер посадити. Тому я й мушу постояти тут до весни. Це розумно придумано! Які люди добрі! Якби тільки не було тут так темно і так жахливо самотньо! Нема навіть жодного маленького зайчика! Як було добре в лісі, коли навколо лежав сніг і стрибали зайчики! Навіть коли вони стрибали через мене, хоча тоді мені й було це неприємно. А тут, нагорі, так жахливо самотньо!»

– Пік–пік! – сказала маленька мишка і шмигнула з нірки, а за нею ще кілька. Вони почали обнюхувати ялинку і лазити по її вітах.

– Страшенний холод,– сказали мишенята,– а то було б тут добре! Правда, стара ялино?

– Я зовсім не стара! – відповіла ялинка.– Є багато дерев, далеко старших за мене.

– Звідки ти прийшла сюди? – спитали миші.– І що ти знаєш? – Вони були дуже цікаві.– Розкажи нам про найкраще місце на землі! Ти там була? Чи була ти коли–небудь в коморі, де лежить на полицях сир, а під стелею висить окіст, де можна танцювати, по лойбвих свічках, там, куди входиш худою, а виходиш товстою?

– Цього я не знаю! – сказала ялинка.– Але я знаю ліс, де сяє сонце і співають пташки!

І ялинка розповіла їм усе про свою юність. Маленькі миші ніколи не чули нічого подібного. Вони послухали і сказали:

– Ой, як багато ти бачила! Яка щаслива ти, була!

– Я? – здивувалася ялинка і замислилась над усім тим, про що сама зараз розповіла.– Так, можливо, це були дуже веселі часи!

А далі.вона розказала про вечір, коли її прикрасили свічками й цукерками.

– О,– сказали маленькі миші,– яка були ти щаслива, стара ялино?

– Я зовсім не стара! – заперечила ялинка. – Мене тільки цю зиму взяли з лісу. Я зараз саме на порі. Я недавно виросла!

– Як гарно ти розповідаєш! – сказали мишенята.

І другої ночі прийшли ще чотири маленькі мишки, яким теж хотілось послухати ялинку, і чим більше ялинка розповідала, тим ясніше згадувала своє минуле. Вона думала: «Це були дуже веселі часи! Але ж вони мусять повернутися! Адже Клумпе–Думпе упав з драбини і все–таки здобув принцесу. Може, й я дістану принцесу!»

І деревце згадувало маленьку гарненьку берізку, що росла, в лісі, недалеко від нього. Берізка здавалася деревцю справжньою красунею–принцесою.

– Хто це Клумпе–Думпе? – спитали маленькі миті. Тоді ялинка розповіла їм всю казку. Вона запам’ятала її слово в слово.

Мишенята від задоволення стрибали трохи не до самої верхівки ялини.

Другої ночі прийшло ще багато мишей, а в неділю навіть дві пацючихи. Але вони вирішили, що казка зовсім не цікава, і це було дуже неприємно мишам, хоч і вони вже не захоплювались казкою так, як раніше.

– Ви знаєте тільки одну цю історію? – спитали пацючихи.

– Тільки одну! – сказала ялинка.– Я її чула в мій найщасливіший вечір. Але тоді я не знала, яка була щаслива.

– Дуже жалісна історія! А ви нічого не знаєте про сало, про лойові свічки? Ніякої історії про комору?

– Ні! – відповіла ялинка.

– Ну, дякуємо вам! – сказали пацючихи і пішли. Маленькі мишки теж розбіглися, і ялинка зітхнула:

– Це було так гарно, коли вони сиділи навколо мене, жваві, маленькі мишенята, і слухали, що я розповідаю. Тепер і це минулося!.. Та вже тепер я не промину свого і повеселюся досхочу, коли мене винесуть звідси.

Якось уранці прийшли люди прибрати горище. Витягли ящики, а за ними й деревце. Спочатку досить грубо кинули його на підлогу, потім служник потяг сходами вниз, де сяяв день.

«Ну, починається знову життя!» – подумала ялинка. Вона відчула свіже повітря, перше сонячне проміння і опинилася надворі.

Все це сталося дуже швидко. Деревце навіть забуло подивитися само на себе – так багато було цікавого навколо. Двір межував з садом, і все цвіло там. Через парканчик звішувались свіжі й ароматні троянди, цвіли липи, літали й квірікали ластівки.

– Квір–вір–віт! – але це вони квірікали не до ялинки.

– Тепер я заживу! – раділа ялинка і широко розправила свої віти. Ох, як вони посохли і пожовкли! Ялинка лежала в кутку, між бур’яном та кропивою. Зірка з золотого паперу ще висіла на її вершечку і сяяла на сонці.

Надворі весело гралися ті самі діти, що танцювали навколо ялинки на святі і так раділи з неї. Найменший побачив і зірвав золоту зірку.

– Подивіться, що залишилося на цій гидкій, старій ялині! – сказав він і наступив на її гілки так, що вони аж затріщали під його чобітками.

А ялинка дивилася на квітуче, свіже життя в саду. Вона оглянула себе і захотіла повернутися в свій темний куток, на горище. Вона думала про свою свіжу юність у лісі, про веселий святковий вечір і про маленьких мишеняток, що радісно слухали казку про Клумпе–Думпе.

– Минулося! Минулося! – казало дерево.– Було б тоді радіти, а тепер усе минулося!

Прийшов чоловік і порубав дерево. Вийшла ціла в’язка дров. Як запалали вони під великим казаном!

Дерево глибоко зітхало, і кожен подих був як негучний постріл. Прибігли діти, сіли коло вогню, дивилися і кричали:

– Піф! Піф!

А ялина, важко зітхаючи, згадувала літній день у лісі або зимову ніч, коли сяяли– зірки. Вона згадувала святковий вечір і Клумпе–Думпе – єдину казку, яку вона чула і вміла розповідати. Так вона і згоріла.

Хлопчики гралися в саду, і найменший начепив собі на груди золоту зірку, ту, що прикрашала ялинку в її найщасливіший вечір. Той вечір минув, і ялинці прийшов кінець, і нашій історії також.

Кінець, кінець, як усім історіям на світі.