Одного разу Минкусин пішов на полювання в тундру. Прийшов і сховався в моху. Невдовзі підійшов до нього дикий олень.
Минкусин дістав ножа й заколов оленя. Потім завдав собі на плечі й пішов додому.
Дома мати спитала:
– Хто це тобі дав?
– Сам убив.
І знову пішов у тундру Минкусин. Виліз на високе дерево.
Раптом побачив: схилом гори іде ведмідь. Ось він уже близько підійшов.
– Здоров, Минкусю!
– Е!
– Що робиш, Минкусю?
– Рубаю дерева.
– Для чого дерева?
– А для чого-небудь.
– Мабуть, ти й кедрових шишок назбирав?
– Авжеж! Два курені кедрових шишок призапасив.
– А що як я в тебе жити зостанусь?
– Не знаю. Мабуть, мати моя не захоче, щоб ти з нами жив.
– Якщо вона не прийме мене, я тебе з’їм.
– Ну що ж, приходь.
Невдовзі ведмідь прийшов до них.
– Привіт, ведмедю.
– Ну от, я й прийшов,– відповів ведмідь.
За один раз він випив два чайники чаю, з’їв дві в’язанки юколи.
Після цього спитав:
– Скільки ж лишилось у вас запасів? О, вже небагато. Як тільки я з’їм половину ваших запасів, то з’їм і тебе з матір’ю.
Другого дня Минкусин подався в тундру.
Прийшов і ну плакати.
Куйкинняку почув, наздогнав його.
– Здоров, Минкусю! Що з тобою?
– Ох, лиха година! Ведмідь сказав, що як упорається з половиною наших запасів, з’їсть і мене з матір’ю.
– Дарма, Минкусю, не плач! Завтра я прийду із списом. Та ще й нагострю його гарненько.
Наступного дня прийшов Куйкинняку. Ведмідь, наївшись, спав.
Минкусин зустрів Куйкинняку:
– Привіт, Куйкинняку! Ти прийшов.
– Авжеж, прийшов! – мовить Куйкинняку, а сам поглядає на всі боки,– Чого це там кухлянка ворушиться? Наче хтось дихає під нею?
Минкусин сказав:
– Там ведмежі шкури кухлянкою накриті.
Трохи згодом Минкусин мовив:
– Дай-но я вийду надвір.
Тоді й мати його каже:
– Вийду і я.
Як тільки вони вийшли, Куйкинняку всадив списа у ведмедя і вбив його.
– Ех, давненько не пробував ведмежатини!
Одразу ж увійшли Минкусин з матір’ю.
– Тепер маєте що їсти,– сказав їм Куйкинняку.
– Ох, не знаємо, як тобі й дякувати,– мовила йому мати.
Куйкинняку завдав собі на плече ведмеже стегно і пішов додому.