У Соловейка з Солов’їхою народилось напрочуд здібне пташеня!
Така звістка рознеслася по всьому лісу.
– Це пташеня співає не тільки посолов’їному, а й подроздиному, і як вівчарик може, а захоче, то й як зяблик утне!
Всі сусіди, близькі й далекі, зліталися послухати спів талановитого Солов’яти.
Дрізд схвально кивав:
– Йому треба було народитися Дроздом!
– Ах, як чудово! – захоплювалась Очеретянка.– Це Солов’ятко співає ну чисто як наші уславлені співаки.
– Та що ви! – не погоджувалася Мухоловка-пістрявка.– Що ви! Воно здібніше за них. Вівчарик – той тільки як вівчарик, Іволга – тільки як іволга виспівує, а це Солов’ятко може співати, як усі вони!
Тільки й мови було в лісі, що про новий нечуваний талант.
– Кому з майстрів ви довірите навчати вашого сина? – питали птахи в Солов’я і Солов’їхи.
– Важко сказати, важко сказати! – гордовито відповідали батьки.– Та тільки не нашому Солов’ю Дзвінкоголосому! Синочку його співи вже давно набридли...
І ось малята-дрозденята почали вчитися у найкращого дроздиного співака, юні вівчарики – у чудових співаків-вівчариків, інші, звичайні, солов’ята – у Солов’я Дзвінкоголосого.
А наше пташеня на світанку вирушало в сусідні ліси показувати своє мистецтво. Правда, іноді воно брало уроки у знаменитих пташиних співаків. Трошки повчилося в Іволги. Трошки в Зяблика. Якось посиділо на уроці у Вівчарика.
Слава про Солов’ятко, яке майстерно вдає інших птахів, рознеслася по лісах. Звідусюди його запрошували, скрізь захоплено приймали.
Непомітно промайнуло літо. Багато птахів збиралося летіти у вирій. І Солов’ятко надумало дати останній, прощальний, концерт. Слухати його зібралася сила-силенна лісового народу.
Солов’ятко під їхнє дружнє щебетання злетіло на гілку. Йому хотілося відразу ж полонити своїх слухачів, і воно залилося швидкою треллю славки-чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда вівсянка, засвистіло дзвінко й сумно, як вівчарик.
Солов’яті здавалося – ніколи ще не співало воно так гарно, зовсім як інші птахи. І, запишавшись, урочисто розкланялося.
Проте слухачі мовчали... І раптом пронизливо засвистів Зяблик:
– Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але такий дорослий Соловей повинен співати по-своєму!
Солов’ятко глянуло на себе й обімліло. Літаючи з лісу в ліс, воно й не помітило, як виросло!
Звідусіль линув незадоволений свист, лящання, тенькання.
Дятел сердито постукав носом по стовбуру дерева і, коли стало трохи тихіше, сказав:
– Ти покажи нам своє, солов’їне, мистецтво!
Солов’ятко спробувало раз, вдруге, утретє і...
не змогло!
Тоді воно від сорому зірвалося з гілки і, не оглядаючись, гайнуло у рідний ліс. Ніколи не бувало з ним такої ганьби!
Але й серед своїх йому не полегшало. Виявилося, що однолітки його виросли і кожний по-своєму співає тепер краще, ніж хвалене Солов’ятко.
Тоді співак полетів до відомого Солов’я Дзвінкоголосого, щоб той виручив його з біди.
Славетний митець прослухав Солов’ятко і похитав головою:
– Допомогти, на жаль, не можу. Надто пізно. Ти вже втратив свій власний голос!