Як чоловік зі змією судився (кубинська казка)

***

Як чоловік зі змією судився (кубинська казка) Якось пішов рибалка до річки риби наловити. Цілий день закидав він невода, але так нічого й не впіймав.

 Ішов мимо подорожній і привітався до нього:

 – День добрий, чоловіче!

 – Доброго й тобі здоров’я! – відказав рибалка.

 – Спіймав що-небудь?

 – Якби ж то, цілий день ловив і нічогісінько!

 – Ну ж бо,– мовив подорожній,– закинь іще раз на моє щастя, побачимо, що витягнеш. Я заплачу тобі, як щось упіймаєш.

 І рибалка ще раз закинув сіті. А коли витяг їх на пісок, то аж сльози набігли йому на очі: у сітях був глек, а в ньому, певне, гроші...

 Прокляв рибалка свою долю, та що вдієш: віддав глека подорожньому, і той заплатив, як обіцяв.

 Чоловік радий, схопив глека та мерщій у ярочок, щоб відкрити на самоті. Сів і обережно зняв накривку. Нахили вся до глека – а звідти зміюка виткнулася. Обвилася йому навкруг шиї і мовила:

 – Я тебе з’їм!

 – Чим же я завинив перед тобою ? – питається чоловік.

 – Я тебе з'їм,– знову каже змія. – Той, хто мене вкинув сюди, був людиною, твоїм братом. Він засунув мене в глек і кинув у річку, і я заприсяглася з’їсти першу-ліпшу людину, яку побачу, коли виберуся з глека.

 – Ні! – сказав чоловік. – Не маєш права їсти мене, бо я зробив тобі добро. А як хочеш не по праву чинити, то що ж – їж!

 – Маю право,– затялася змія,– бо той, хто вкинув мене в річку, був людиною, і я вже сказала, що заприсяглася. Але щоб довести тобі це моє право, ми підемо попитаємо перших трьох, кого стрінемо.

 Чоловік узяв глека, і вони рушили. Першим стрівся їм старезний кінь. Вени й попрохали вислухати їх. Змія почала розповідь здалеку :

 Якось мене спопав один чоловік і, помучивши досхочу, засунув у глек, а глек закинув у річку. Довго-довго я сиділа в ньому, ще трохи – і була б померла з голоду. Я благала бога, щоб допоміг мені вийти звідти, але насамперед заприсяглася з’їсти першу-ліпшу людину, яку побачу. Ось цей чоловік сьогодні, ловлячи рибу, витяг глека і, подумавши, що в ньому гроші, відкрив його, а я, як і заприсяглась, обвилася круг його шиї. Тож скажи: маю я право з’їсти його чи ні?

 – їж, їж! – мовив кінь. – Бо людині не можна вірити.

 – Стривай, чому ти так кажеш? – жахнувся чоловік. – Чим я завинив перед тобою?

 – Слухай же! – мовив кінь, прихилившись до дерева, щоб не впасти. – Я народився в селі. Перший мій господар був бідняк. Коли я підріс, він продав мене багатієві. Доки я був молодий, господар добре дбав про мене. Двоє слуг доглядали мене: я завжди ходив чистий, вичесаний, нагодований і напоєний. Коли мій господар збирався кудись їхати, на мене одягали парчеве сідло і срібну вуздечку. І господар все пестив мене. А коли я постарів, він купив собі молодого коня, а про мене став дбати вже менше. Але мені все одно

 було добре. Однак за кілька років він продав мене вугляреві. А той, сіромаха, весь час переїздив з місця на місце, і мені доводилося возити все його збіжжя. Якось, голодний і геть знесилений, упав я з поклажею й ледве підвівся.

 Вугляр дуже розлютився і продав мене циганам. Влітку, доки було тепло, ті ще сяк-так доглядали мене, пасли. А тепер, як бачиш, зима, і цигани, не маючи корму, покинули мене тут здихати з голоду. А я ж їм так вірно служив!.. Ось чому людині не можна вірити.

 Вислухавши коня, змія підстьобнула чоловіка, і вони пішли далі. Йшли, йшли вони й здибали собаку. Змія зупинила його і розповіла все так, як і коневі.

 Собака, ледве дослухавши її, мовив зловтішно:

 – їж, їж! Людині не можна вірити.

 – Чому ? – запитав чоловік.

 Ось послухай,– почав собака. – Коли я був цуценям, господиня мила мене двічі, а то й тричі на день, та все з милом. Обідав я за одним столом з господарями, спав у теплому кутку. А коли постарів, мене викинули в двір. Багато років я стеріг садибу від лихих людей. А коли став уже зовсім негодящий, вигнали мене на вулицю. Якось я спробував повернутися назад. І що ж? Зачинили ворота, поставали всі, хто з ціпом, хто з каменюкою, і відлупцювали мене, а тоді, ледь живого, викинули на гноїще. Ніде мені подітись, то я оце і йду топитися. От і кажу: коли людина не пам’ятає добра, то й їй вірити не можна.

 Змія підхльоснула чоловіка, і вони пішли далі шукати третього, останнього. На щастя, назустріч ішла кумася лисиця. Змія покликала її, а чоловік тайкома показав лисиці свої пальці. Та зрозуміла, що він обіцяє їй десяток курей, і побігла собі далі,– так ніби й не чує змії. Тоді змія голосніше попросила її зупинитись на хвилинку, розсудити їх з чоловіком.

 Лисиця стала віддалік і каже:

 – Про який суд можна тут говорити, коли ти обвилася йому круг шиї й душиш? Відпусти його, як хочеш, щоб я вас розсудила.

 І змія відразу спустилась додолу. Тоді почала свою розповідь:

 – Мене схопив один чоловік, засунув у глечик і вкинув у річку...

 – Стривай. – перепинила її лисиця. – коли ти справді хочеш, щоб я вислухала вас, то не бреши так безсоромно: як могло таке здоровенне зміїще поміститися в тому глекові?

 – Правда, правда, так було! – обізвався чоловік. – Я її звідти випустив

 Лисиця обернулася до нього:

 І ти, чоловіче, мене дуриш! Та я рідному батькові не повірила б!

 Змія розсердилась і залізла в глечик, тільки голова її стриміла зверху.

 – А бачиш,– мовила лисиця. – Таки не вміщаєшся!

 І тоді змія залізла з головою.

 Лисиця моргнула чоловікові, і той закрив глечик.

 Закинь глечика в болото,– сказала лисиця,– і більше ніколи не судися зі зміями. А коли принесеш курей, шукай мене тут.

 Чоловік від щирого серця подякував лисиці й мовив:

 – Хай же відтепер буде так, щоб без тебе ніде ніякий суд не вершився!

 Відтоді й повелося, що судді та владики носять лисяче хутро.

 Увечері чоловік вернувся додому й поклав у кошик дванадцятеро курей.

 – Куди це ти збираєшся? – питає жінка.

 І тоді він розповів їй усе, як було. Жінка подумала:

 «Який дурень мій чоловік! Віддати курей лисиці!»

 Коли чоловік заснув, вона встала й замість курей посадила в кошик хорта.

 Вранці чоловік підхопився, спросоння, не глянувши в кошик, закинув його за плечі й подався на домовлене місце. Свиснув раз, другий – і лисиця вже тут як тут. Стала над кошиком, витріщила очі, щоб курей налякати.

 Чоловік одкрив кошика, хорт вистрибнув звідти і роздер лисицю. Тільки й встигла сердешна мовити:

 – А таки справді вірити людині не можна!

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)