Жила собі колись у гірському селі мати з трьома дітьми. Одного дня покликала вона старших синів і сказала:
– Я піду на батькову могилу, а ви тим часом догляньте сестричку. Кажуть, у нашому лісі живе страшна відьма. Тож нікому дверей не відчиняйте.
– Добре, мамо, будемо обережні!
– Я на вас надіюся,– сказала мати й пішла, а хлопці замкнули двері на засув.
Через якийсь час хтось постукав. Хлопці підступилися до дверей, чують – відьма каже:
– Дітоньки, ваша мати прийшла!
Менший син хотів було відчинити двері, але старший зупинив його і сказав:
– Ану покажи руки!
Відьма показала: руки були волохаті.
– Ти – відьма! Йди собі геть! – Злякані брати перезирнулися. Та відразу заспокоїлися, бо ж двері були замкнені.– Ми тебе не впустимо! У нашої мами руки гладенькі.
Відьма нехотя пішла. Та згодом обстригла волосся на руках, притрусила їх гречаним борошном і знову з’явилася.
– Дітоньки, відчиніть, ваша мати прийшла!
– Цього разу, мабуть, мама,-– сказав менший брат і побіг до дверей.
– Не відчиняй! Треба спочатку перевірити,– зупинив його старший.
– Покажи руки!
Відьма показала: білі, гладенькі. Тільки от голос викликав підозру у хлопців.
– У нашої мами голос ніжний. Не такий хрипкий, як у тебе. Ти – відьма!
– Зухвалі хлопчиська! Ось я вам зараз покажу! – пробурчала відьма й пішла.
Через якийсь час у двері знову хтось постукав:
– Дітоньки, відчиніть! Ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!
Відьма напилася юшки з-під червоної квасолі, її голос пом'якшав і став схожий на материн.
Хлопці подумали, що цього разу прийшла мати, і відімкнули двері.
Прикинувшись матір’ю, відьма прошмигнула у кімнату до малої сестрички й довго звідти не виходила.
«Дивно»,– подумали брати і нишком зазирнули туди. Бачать – страшна відьма гладить по голівці сестричку й примовляє:
– Гарненьке дитя! Спочатку з’їм тих двох, а вже > потім тобою поласую.
– От попалися! Та це ж відьма! – Обидва хлопці зблідли й затрусилися. Адже було ясно, що відьма всіх їх з’їсть.
Брати схопили в кухні горщика з олією і вибігли в сад. Повилазили на дерево над ставком, а стовбур дерева облили олією.
Відьма метнулася слідом за ними. Дивиться – у ставку видно їхні тіні. Вона кинула у воду сіть, але нічого не впіймала. Бо хіба можна спіймати тінь?
Меншому братові стало смішно, і він хихикнув. 
– Ось де вони, голуб’ята! – вигукнула відьма й кинулась до дерева, але хоч як старалася, вилізти не могла – ковзала вниз.
– Капосні хлопчиська! Та я все одно видряпаюся!
– Хіба що тоді, як серпом скористаєшся,– мимоволі сказав менший брат, не витримавши страшного відьминого погляду.
А відьма тільки того й чекала: побігла у повітку, взяла серп і почала з його допомогою лізти на дерево.
– Ой, тепер нам кінець! – Хлопці затремтіли й стали благати: – Боже, поможи!
І сталося чудо: з неба спустився залізний ланцюг. Брати вхопилися за нього й піднялися на небо.
А відьма як побачила це, то й собі взялася просити:
– Боже, спусти й мені хоч мотузку!
З неба спустилася гнила мотузка.
Відьма, зрадівши, схопилася за неї, але мотузка обірвалася. Відьма сторчголов упала на землю і спустила дух.
Один із братів, що піднялися на небо, став місяцем, а другий – зіркою.