Давно колись жили собі дід та баба.
Одного дня вирішив дід риби наловити. ЯК намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу.
Побачив його сусід. «Хіба я гірший,– подумав,– піду й собі риби наловлю»,– і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався – витрусив уранці з верші тільки ломаку.
Розгнівався сусід та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.
А дід і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться – аж у верші ломака стирчить.
«Не біда, що риби не вловив,– заспокоював себе дід.– Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця».
Забрав дід ломаку і поклав сушити на осонні.
Минуло кілька днів.
– Мабуть, ломака вже висохла, треба її порубати,– сказав дід, розмахнувся сокирою, цюкнув – і вмить з-під неї вродився білий песик. Дід назвав його Білявчиком.
Білявчик виростав як на дріжджах: з’їв мисочку рису – і відразу виріс завбільшки з мисочку, з’їв миску рису – виріс заввишки з миску, ум’яв казанок рису – зробився великим собакою.
І от якось каже він дідові:
– Дідусю, осідлай мене.
– Та що ти! Навіщо тебе сідлати?
– Не розпитуй, а мерщій сідлай. І мішок не забудь прихопити.
– Навіщо той мішок?
– Не питай, а мерщій бери.
Взяв дід мішок, а Білявчик знову:
– Дідусю, не забудь узяти сапу.
– Та що ти! Тобі й так важко буде!
– Не питай, а мерщій бери!
Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори.
Зупинився Білявчик у горах і каже:
– Дідусю, вигреби отут ямку.
Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб – аж раптом у ямці забряжчали дукати і срібняки.
– Дідусю, згрібай монети в мішок і завдавай мені на спину.
– Отакої! Я тобі й хребта переламаю.
– Не журися, а мерщій завдавай на спину.
Вернувся дід додому, розв’язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь.
Почула той дзенькіт сусідка. Зайшла в дідову хату та й каже:
– Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас?
Ой, та де ви стільки срібняків дістали?
Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика.
Хоча собака нічого не сказав, сусіди – старий і стара – осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.
Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою.
У горах він раптом спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: «Тут, напевно, заховано скарб!» – й заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися... З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги.
– От поганець! Так обдурив нас!
Сусід розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух.
Старий і стара закопали Білявчика в землю, встромили зверху вербову лозинку і мерщій додому.
Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя.
На згадку про собаку дід зрубав вербу і зробив із неї ступку. Тільки почне рис товкти, як із ступки вискакують то дукати, то срібняки.
Ступка тук-тук.
Дукати дзень-дзень.
Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила.
І цього разу не втерпіла вона, випросила ступку й заходилась товкти рис. Товче-товче й приказує:
– Сипся, срібло, сипся, злото!
Та марно – зі ступки не те що срібло-злото, а навіть мідяки не посипалися.
Старий і стара розлютилися та й спалили ступку.
Дід та баба гірко заплакали, коли дізналися, що сусіди накоїли.
А тоді дід і каже:
– То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу.
Вже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер...
Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах – сливовий, на вишнях – вишневий, на персиках – персиковий.
– Що за диво? Якщо вже так, то хай буде більше цвіту,– дід розкидав жменю попелу, і ще більше дерев зацвіло.
Неподалік проїжджав дорогою якийсь вельможа.
– Та це ж справжнє чудо! – вигукнув він.
Ця несподіванка вразила його, і він звелів щедро обдарувати діда.
Заздрісний сусід не мав ні хвилини спокою. Вирішив і він спробувати щастя.
– Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть,– вихвалявся він, позбиравши рештки попелу.
Ті слова почув вельможа.
– О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли.
Та хоч як старався сусід, нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.
– Ач який ! Ще й брехати посмів! – закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.