Погожої літньої днини вилізла хатня миша з нірки й побігла в Сілдруву до своєї родички – миші-полівки.
– Здрастуй, голубонько! Чи впізнаєш іще свою родичку? Чи не забула ще?
– Здрастуй! Здрастуй, любонько! Та хіба можна рідну сестрицю не впізнати? Яка я рада, що ти прийшла до мене в гості! А дорогу легко знайшла? Не блукала?
– А чого блукати? Скажи мені краще, сестрице, що це за купа коло твоєї нори вся щетиною поросла?
– Та це ж зерно проросло, моє єдине багатство,– сумно відповіла полівка.
Хатня миша тільки лапками сплеснула:
– Ой, лишенько! Та я б від такої їжі з голоду померла. У мене, сестричко, зовсім інший харч: на сніданок – м’ясо, на обід – сало, на вечерю – вершки. Й усе ще в комірчині можна дістати, треба тільки з нірки вилізти. Ні, не зрівняти мого життя з твоїм! Приходь до мене, будемо вдвох жити.
– Гаразд, сестричко! Прийду неодмінно!
І ось уночі вилізла полівка із своєї нори й вирушила до сестри в гості. Відпочивши після дороги, сестри вирішили попоїсти. Вилізли вони з нірки, і хатня миша питає в цвіркуна, котрий жив у запічку:
– Слухай, цвіркуне! Кіт дома чи немає? Цвіркуне, кіт дома чи немає?
– Нема кота, в Ригу поїхав мишачі шкурки продавати,– відповів цвіркун.
– Виходить, можна йти,– зраділа хатня миша.– Ти, сестрице, тут біля нірки посидь, я сюди їжу носитиму, а ти її глибше ховай.
Тільки-но хатня миша вилізла, кіт – стриб! – і прямо до неї. Добре, що встигла миша в нору шмигнути, бо не минула б лиха.
– Нічого,– заспокоює хатня миша свою сестру-полівку, – не пощастило тут, пощастить у коморі, там господар сало ховає. Ходімо туди через велику нору.
Пішли вони в комору, але й там невдача: господар двері залишив відчиненими, а цуценя так і кинулося на непроханих гостей. Побачила все це полівка й негайно додому зібралася.
– Краще проросле зерно гризти,– сказала вона на прощання,– ніж по-панськи їсти, та за свою шкуру тремтіти. Я собі зерно сама збираю, а ти лише дивишся, як чужим добром поживитися. Прощавай!