Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Три помаранчі (італійська казка)

Казки про:
1728

Три помаранчі (польська казка)Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданців. Тільки не мали король з королевою дітей. От якось король і каже:

– Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.

– А я наказала б поставити поряд з вашим другий водограй,– мовила королева,– і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.

Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір’ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього – ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королівський син, то нижче били водограї.

Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі капали сік та олія.

І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам’яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глек. Коли обидва глеки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глеки! Удар був такий міцний, що від глеків на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї й висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років!

Бабуся посварилася на хлопця карлючкуватим пальцем і сказала:

– Слухай-но, королівський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобі тричі по сім, на тебе нападе нездоланна нудьга. І буде вона тебе мордувати, доки ти не знайдеш дерева з трьома помаранчами. Якщо тобі поталанить знайти це дерево й зірвати три помаранчі, тобі дуже захочеться пити. Тоді й побачимо, що буде далі.

Сказавши це, бабуся засміялась і пішла собі.

Тим часом королевич далі грався в кеглі і за яких півгодини забув і про бабусю, і про її розтрощені глеки та грізне закляття.

Згадав він про те закляття аж тоді, як минуло йому рівно тричі по сім – двадцять один рік. Бо саме того дня його змогла така нудьга, що ні ловецькі розваги, ні бучні бали – ніщо не могло її розвіяти.

– Де мені знайти три помаранчі? – одно казав він.

Почули це його батько-король і мати-королева й насипали перед королевичем цілу гору золотавих помаранчів. Та королевич тільки хитав головою:

Ні, це не ті помаранчі,– казав він.– А які ті, що мені треба, то я й сам не знаю. Осідлайте мені коня, поїду я їх шукати.

Підвели йому коня, він скочив у сідло й поїхав.

Довгенько він їздив усіма шляхами, але так і не знайшов, чого шукав. Тоді звернув коня й поїхав навпростець до річечки. Під’їжджає, коли чує тонесенький голосок:

– Агей, королівський сину, обережно, щоб твій кінь часом не розтоптав моєї хатки!

Озирнувся королевич навкруги – ніде нікого. Тоді глянув він коневі під копита, аж там у траві лежить шкаралупка від яйця. Зіскочив тоді королевич з коня, придивився, а в тій шкаралупці фея! Усміхнулася вона юнакові та й

каже:

– Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.

Як почув це королевич, зняв свій перстень з ясним самоцвітом та й надяг

його на фею замість пояса. Поглянула па себе фея, засміялася па радощах та й каже:

– Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі.

– А де ж того ключа шукати? – спитав королевич.

- Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаї. Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю.

Там справді жила сестра цієї феї – в каштановій шкаралупці. Королевич зняв з плаща золоту пряжку й подарував її феї.

- Дякую тобі,– сказала фея. – Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці.

– А де ж та скринька ? – спитав королевич.

– Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику, – відповіла фея.

Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:

– От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собі тільки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.

Скільки їхав королевич, того ніхто не відає. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі й під’їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив’язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить – неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:

- Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи снить сторож.

– Око заплющене! Спить, спить! – сказала сорока.

– Що ти знаєш, дурненька сороко,– сказав сам до себе королевич.– Усе навпаки.

Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.

- Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож. Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:

– Ух-ух! Не спить! Так і зорить на мене!

- Ага, тепер саме час,– сказав сам собі королевич і зайшов у палац.

Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув – і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ і мерщій геть із саду.

Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня! А королевич з трьома помаранчами був уже далеко від палацу – щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пече немилосердно, пісок розпечений і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.

– З’їм одну помаранчу,– подумав він собі. – Може, хоч якось утамую спрагу.

Не встиг він розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина.

– Хочу пити! Дай пити! – попросила вона жалібно.

Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!

– Пити, пити, – все кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.

Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.

Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під’їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня

напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав з-під плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так йому закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.

Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.

– Хочу пити! Дай пити! – попросила вона.

– Он струмок,– сказав їй королевич. – Вода в ньому чиста й холодна

Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок

на дні став сухий.

– Пити! Дай ще пити! – жалібно застогнала вона, знеможено схилилася на траву та й умерла.

Засмутився дуже королевич, устав і сказав:

– Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап’ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!

Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь – а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить!

Та королевич не вернувся назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.

Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися просто непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав’язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі.

– Пити! Пити! – попросила дівчина.

Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.

Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись до юнака, й промовила:

– Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я – дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилась, чекаючи на тебе в золотій в’язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.

– Бідолашні твої сестри,– сказав королевич. – Це я винен у їхній смерті!

– Але ж вони не померли,– сказала дівчина. – Хіба ти не бачив, що вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть знову живими людьми.

– А ти мене не покинеш? – запитав дівчину королевич.

– Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене,– відповіла вона.

Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.

Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні:

– Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.

– Не хочу я ні карети, ні вбрання,– сказала дівчина. – Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно.

– Та я ж хочу, щоб ти зо мною в’їхала до палацу мого батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.

Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам проїхав у браму палацу.

Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди.

– Господи! Невже це я така гарна стала? – вигукнула здивована служниця.– Певно, навіть сонце заздрить моїй красі!

І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світилом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні:

– Агей, ти, хто ти за одна і чого заховалась на дереві?

– Я королевичева наречена і чекаю, доки він приїде по мене.

Служниця нишком і подумала: «Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!»

– Побачимо ще, по кого він приїде,– відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево.

Сердешна дівчина з помаранчі трималась на гілці, як могла. Проте дебела служниця щораз дужче трясла дерево. Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.

Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілляці, аж тут і королевич під’їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.

Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся.

Служниця те помітила і квапливо сказала:

– Не турбуйся, любий, це в мене скоро минеться. В око мені влетіла смітинка, а ногу я пересиділа на гілляці. Після весілля я стану ще краща, ніж була.

Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу.

Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку ! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли взяти його назад і стали готуватись до весілля.

Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли у найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула страшна нудьга, так ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, ніколи не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.

Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Служники підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої.

Молода що не візьме в рот, а ковтнути не може без того, щоб чимсь не запити. Невдовзі на неї найшла така спрага, що ніякими напоями не можна було втамувати. Тут і згадалася молодій захована в пазусі помаранча. Та тільки-но вона її витягла, як помаранча з рук – стриб на стіл і покотилася собі, промовляючи срібним голоском:

Сліпа кривда сіла за столом Та й готує лишенько нам двом...

Усі гості аж завмерли від подиву. А молода зблідла, мов стіна. Покотилась отак помаранча через увесь стіл та й зупинилася перед молодим. Тут вона раптом розкололась навпіл, і з неї вийшла чудової краси дівчина – дочка короля помаранчевих дерев.

Королевич узяв її за руку й підвів до батька та матері.

– Осьде моя справжня наречена! – сказав він.

Лиху дурисвітку негайно прогнали геть з палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весілля й жили довго і щасливо.