Хто сильніший (Наталя Забіла)


Хто сильніший (Наталя Забіла)

Одного разу Сонце й Вітер

Посперечались не на жарт:

Хто з них із двох сильніший в світі

І більш за те пошани варт?


Говорить Вітер: – Я суворий,

Я нажену на всіх страхи,

Я й розхвилюю синє море,

Я й на хатах зірву дахи!


Я взимку віхолою вію,

Усе заметами запну.

Я і тебе здолать зумію

На тебе хмари нажену!


– Зате ж весною, –

Сонце каже, –

Поглянь на перші квіточки:

На них мій промінь тільки ляже –

Вони й розкриють пелюстки.


І на деревах змерзлих, голих

Бруньки розпукуються теж...

Мені послушне все навколо,

Бо сили маю я без меж!


Як влітку все росте і спіє

Це ж я життя всьому даю,

Це ж я усе навколо грію

І все ласкаю і люблю.


Коли ж пташиний спів замовкне,

Я порядкую як на те –

Звелю тихенько: "Листя, жовкни!" –

І листя стане золоте!


Скривився Вітер нетерпляче:

– Еге ж, це поки я притих!

А як подму, тоді побачиш,

Що залишу я з квітів тих!


Та ще й без жодного зусилля

Я на дерева налечу

І все те жовте листя з гілля

І позриваю, й розмечу!


Та що казати?! Нумо нині

Ходім провірим – хто із нас

Скоріш страху завдасть людині

І роздягти зуміє враз?!


Пішли. Аж глядь – по полю чітко

Веде до ставу людський слід.

І справді, здалека вже видко –

Людина вибігла на лід!


На голові – пухнаста шапка,

На плечах – теплий кожушок,

Кашне червоне в білу крапку

Та ще й ремінний поясок.


І ковзани в людини гострі...

Її впізнати можна враз!

Звичайно ж, ця людина – Костик.

Отой, що ходить в другий клас.


Ось він на старті, як годиться,

Пригнувшись на хвилину, став

Та й полетів, помчав як птиця

Через увесь широкий став!


А Вітер каже: – Ну й людина!

Та хто ж її не дожене?!

Зірву я миттю й кожушину,

І шапку, й в крапочку кашне!


Присвиснув Вітер і помчався,

На хлопця налетів як стій!

І тут, на диво всім, почався

Між хлопчаком і Вітром бій.


Завивши так, що стало жаско,

За шапку Вітер враз смикнув!

А Кость лише міцніш зав’язки

Під підборіддям затягнув.


Тоді, іще грізніш завивши,

Рвонув Вітрило кожушок,

А Костик, ходу не спинивши,

Затяг тугіше поясок.


Вітрило за кашне узявся, –

Бо ще двобою не кінець! –

А Кость лиш дужче замотався

Й заткнув кінці за ремінець.


Та як почне робить фігури,

Виписувати кренделі!..

І Вітер зупинивсь похмуро

Та й ліг безсило на землі.


– Тепер вже я візьмусь за діло! –

Тут голос Сонце подало

І заблищало, заясніло,

Розливши світло і тепло.


Воно торкнулось обережно

До хлопча нової щоки

Та й каже: – Скинь важку одежу,

Щоб далі бігать залюбки!


I Костик скинув кожушинку,

Жбурнув кашне і шапку в сніг

І, заспівавши пісню дзвінко,

Навколо ковзанки побіг.


Сплеснулась рибка в ополонці,

Лід заіскрився, наче скло...

І Вітер подививсь на Сонце

Та й каже: – Ти перемогло!


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)