Ішов якось вовк лісом, дивиться: дятел кору довбає. Похитав вовк головою і каже:
– Ех ти, дятле, кору довбаєш, а меду не куштував.
А дятел відповідає:
– Ех ти, вовче, сивий сіромахо, овець та баранців ріжеш, а доброго кожуха ще й досі не маєш.
Заплакав вовк від образи й пішов собі. Аж ось назустріч лисиця біжить.
– Ти чого це, кумоньку, плачеш? – запитує лисиця.
– Та як же мені не плакати? Дятел каже, що я баранців та овець ріжу, а кожуха доброго ще й досі не маю.
– Онде на луках,– каже лисиця,– жеребець прив’язний. Витягни з землі кілок, мотузок обмотай круг себе і тягни жеребця в ліс. Ось тобі й кожух буде.
Послухався вовк лисиччиної поради. Пішов на луки, витяг кілок, намотав круг себе мотузок. Злякався кінь, став дибки, а тоді як помчав напрямки по купинах та корчах і вовка за собою потяг. А лисиця слідом біжить і кричить:
– Вовче, кумоньку, хоч за ворота хватайся! Вовче, кумоньку, хоч за ворота хватайся!
Прибіг кінь на подвір’я, збіглись тут жінки та чоловіки – і на вовка. І пошив собі хазяїн кожуха з вовчої шкури.