За сімома морями жив собі кравець. Був той кравець бідний, найбідніший на селі. Навіть сяк-так прохарчуватися не міг; тому поїхав в інше село, де його ніхто не знав.
Пішов кравець просто в корчму й замовив собі дві пляшки вина. Ще й першої пляшки не випив, а вже почав вихвалятися:
– Немає в світі такого чоловіка, щоб мене подужав!
Випивши другу пляшку, кравець сказав:
– Я такий дужий, що за одним помахом сім чоловік убиваю.
А в те село внадилися два велетні-злодії. Кожної ночі нападали вони на село і ніколи не поверталися з порожніми руками.
Почув суддя, що в село прийшов чоловік, такий дужий, що сімох за одним помахом убиває.
Пішов суддя до кравця й питає:
– Це ти отой силач, що сімох за одним помахом убиваєш?
– Та вже ж я, а не хто інший,– відповідає кравець.
– Не треба, щоб ти зразу убив аж сімох,– каже суддя.– Досить буде, якщо ти вб’єш лише двох. Але ці двоє – велетні.
– Пусте,– гордовито відповів кравець.– Я швидко впораюся з ними.
– Якщо вб’єш їх, дамо тобі шість возів золота,– пообіцяв суддя.
Кравець подумав і каже:
– Так я не згоден.
– Невже цього тобі мало? – здивувався суддя.
– Та ні, не те,– похитав головою кравець.– Але стільки золота навіть я не зможу віднести додому. Додайте до кожного воза ще по шість волів.
– Гаразд,– згодився суддя і пішов додому, а кравець заховався, щоб вистежити велетнів.
Настала ніч. Прийшли в село велетні. Оце були страховища! Кожен заввишки з доброго дуба. І в кожного на плечах здоровезний мішок, що й сотня людей не підійме. Накрали велетні багато добра, наклали повні мішки й пішли в ліс. А кравець – слідом за ними. У лісі велетні наїлись, напились і незабаром так захропли, аж у десятому селі вікна дрижали. Кравець поліз на високий дуб, зірвав жолудь і поцілив вищого велетня прямісінько в ніс.
Жолудь таки добре стукнув велетня по носі. Велетень почухався й штовхнув другого велетня під ребра:
– Не чіпай мене, я хочу спати! – пробурмотів він.
– А я до тебе й не торкався,– відповів менший.
Велетні знову позасинали.
Кравець знову зірвав жолудь і влучив більшому велетневі в ніс.
Велетень сердито штовхнув товариша під ребра:
– Гляди, бо зараз буде тобі...
– Ти що, здурів?! – відповів другий велетень.
Знову позасинали велетні.
Кравець втретє зірвав жолудь та й вліпив більшому велетню по лобі.
От розгнівався здоровань! Не сказавши ні слова, підскочив, схопив
товариша за кожух, підняв високо в повітря і так зацідив ним об землю, що той кілька разів перевернувся через голову.
– Ага, як ти такий, то я тебе вб’ю! – гукнув менший і вирвав з корінням дуба. Більший велетень теж вирвав дуба. А це було саме те дерево, на якому сидів кравець.
Як замахнеться більший велетень дубом – кравець через половину лісу перелетів. Та так гепнувся об землю, що вирив на тому місці здоровезну яму.
Раптом він почув страшенний крик і гупання.
Прибіг на те місце, де залишив велетнів,– аж бачить: обидва лежать нерухомо. Вони так влучно гахнули дубами один одного, що обоє впали мертві.
Побачивши, що велетні вже не дихають, кравець спокійнісінько пішов у село.
– Ну, пане суддя,– сказав він,– хоч і важко було, але я впорався з ними.
Не повірив суддя кравцеві, аж поки сам не переконався, що велетні мертві.
Отож довелось судді віддати кравцеві шість возів золота та ще й запрягти у ті вози по шість волів.
Повернувся кравець у своє село й зажив собі щасливо й весело.