Там, де смереки своїми гострими верхівками чухають черево хмарам, а тумани вранці п’ють росу з шовкових трав, жив молодий вівчар Іванко. Був він легінь статний, з очима синіми, мов гірські озера, і душею, відкритою до світу. Та найбільшим його скарбом була не отара овець, а проста калинова сопілка.
Коли Іванко прикладав її до вуст, гори затихали. Здавалося, навіть вітер зупинявся, заплутавшись у гіллі, щоб послухати ту чарівну гру.
Одного разу, коли осінь вже позолотила буки, трапилася з Іванком пригода. Задивившись на політ беркута, відбився він від своєї отари і зайшов у такі хащі, де людська нога не ступала. Сонце, попрощавшись багряним спалахом, сховалося за хребет, і ліс миттю поринув у густі сутінки.
Зрозумів Іванко, що заблукав. Хотів було гукати на допомогу, як раптом почув дивний звук – наче сухе гілля тріщить під важкими кроками.
З-за товстої смереки, розсуваючи гілля довгими, порослими мохом руками, вийшов він – Чугайстер. Був він велетенський, вищий за найвищу хату, весь укритий білою шерстю, наче сивиною, а очі його світилися, як два вуглинки у ватрі.
– А-а-а, свіжина! – прогудів Лісовий Дід голосом, схожим на гуркіт каменепаду. – Давно я гостей не мав. Ану, легіню, розігрій мої старі кістки! Затанцюймо!
Зблід Іванко, бо знав стару легенду: хто з Чугайстром у танок піде, той живим не вернеться. Затанцює Дід до смерті, бо втоми він не знає, а взуття свого не шкодує.
Чугайстер вже й притупувати почав, і земля під ним дрижала. – Ну ж бо! – вишкірив він зуби в усмішці. – Чого стоїш, як пеньок?
Зібравши всю свою волю в кулак, Іванко вклонився велетню, знімаючи капелюха. – Шановний Діду, – мовив він, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Велика честь із тобою танцювати. Але який же танець без музики? Ноги самі не підуть, якщо душа не співає. Дозволь мені спершу заграти тобі, аби набратися сили для танцю.
Чугайстер зупинився, схиливши кудлату голову набік. – Музика? – перепитав він. – Давно я музики не чув. Тільки вітер та вовки виють. Ану, грай! Але гляди: якщо погано заграєш – одразу в танок підемо!
Іванко, витягнувши з-за пояса свою вірну сопілку, притулив її до тремтячих вуст. Спочатку мелодія лилася тихо, несміливо, наче струмочок, що пробивається крізь каміння. Вона розповідала про самотність у горах, про холодну росу і перші промені сонця.
Та з кожною нотою хлопець грав усе впевненіше. Закривши очі і забувши про страх, він вкладав у музику все, що любив: шум прадавнього лісу, шепіт трав на полонині, дзвін срібних водоспадів і спів птахів, що вітають весну.
Чугайстер, який спершу переминався з ноги на ногу, готуючись до шаленого танку, раптом завмер. Його страшні очі потеплішали, а руки безсило опустилися.
Іванко грав, і сопілка його плакала й сміялася. Здавалося, сама душа Карпат промовляла через цей шматочок калини. Мелодія підіймалася високо в небо, торкаючись зірок, і опускалася в глибокі яри, заспокоюючи все живе.
Лісовий велетень, заворожений цією красою, повільно опустився на великий пеньок. Він слухав, підперши голову рукою, і перед його очима пропливали століття: як він був молодим, як гори були ще пагорбами, як світ був іншим.
Вівчар грав довго, не відчуваючи втоми, аж поки краєчок неба не почав рожевіти. Коли остання нота, чиста і прозора, розтанула в ранковому повітрі, Іванко опустив руки.
Запала тиша.
Чугайстер, важко зітхнувши, підвівся. Він уже не здавався таким страшним. – Гарно граєш, хлопче, – промовив він тихо. – Так гарно, що я забув, коли востаннє моє серце так щеміло. Ти розбудив у мені щось, що я давно вважав мертвим.
Дід підійшов до Іванка, але не для того, щоб схопити його. Він лише легенько торкнувся плеча хлопця своєю кошлатою рукою. – Іди з миром. Не буду я тебе танцювати. Така музика має жити, а не вмирати в лісі.
Махнув Чугайстер рукою – і густі кущі розступилися, відкриваючи знайому стежину. – Дякую тобі, Діду, – вклонився Іванко.
– Іди, поки я не передумав! – буркнув велетень і, миттєво розчинившись у ранковому тумані, зник, наче його й не було.
Іванко біг стежкою додому, стискаючи в руці сопілку. Коли він вийшов на полонину, сонце вже заливало світ золотим промінням, а вівці мирно паслися, чекаючи на свого пастуха.
З того часу Іванко грав ще краще, але в ліс глибоко більше не ходив. А люди казали, що іноді, коли вітер дув з Чорногори, можна було почути, як десь далеко, у гущавині, хтось великий і могутній тихо підспівує ніжній мелодії сопілки.