Старець Гілель – поважний старійшина Ізраїлю – був великий мудрець і прославився своїм невтомним терпінням. Він завжди був спокійний і доброзичливий; нікому ніколи не вдавалося розсердити його.
– Людина, яка ніколи не гнівається? Так не буває! – сказав якось один селянин своєму приятелеві. – Якась дурниця... Що ти мені дасиш, якщо мені вдасться вивести Гілеля з терпіння?
– Нікому це ще не вдавалося, – відповів приятель. – Гілель не розсердиться ніколи.
Та той наполягав:
– Ходімо! Побачиш – в мене вийде. Що ти мені дасиш, якщо я його розсерджу?
– Якщо тобі справді вдасться розгнівати Гілеля, я дам тобі чимало мір срібла.
Почув це селянин і зрадів – чимала була то була винагорода. Він вирішив спробувати.
Того дня настав суботній вечір шабату, і Гілель саме милий голову. Підійшов той чоловік до двора Гілеля, голосно почав кричати біля хати:
– Хто тут Гілель? Хто тут Гілель?
Гілель загорнув у рушник вологе волосся, вийшов і лагідно спитав:
– Сину мій, що тобі треба?
– Хочу запитати, – відповів той.
– Спитуй, сину мій, спитуй.
– Чому в жителів Вавилона голови овальні, мов яйце? – спитав чоловік.
Гілель задумався, відповів терпляче:
– Ти мені задаєш складне запитання, сину мій. Та, мабуть, це тому, що в них немає добрих повитух, і новонароджені в них інколи народжуються з такою формою голови.
Потім Гілель повернувся додому доводити справу з миттям.
Чоловік відійшов, трохи постояв і знову повернувся. Голосно став кричати:
– Хто тут Гілель? Хто тут Гілель?
Гілель знову витер голову рушником, вийшов і лагідно запитав:
– Сину мій, що знову трапилось?
– Хочу спитати, – сказав той.
– Спитуй, сину мій...
– А чому в жителів Тадмора очі червоні?
– Складне запитання, – відповів Гілель. – Живуть вони поруч із гарячими пісками пустелі – пісок потрапляє їм в очі, тому й червоніють.
І знову пішов Гілель домивати голову.
Чоловік знову відійшов і невдовзі повернувся, хоча Гілель щойно встиг роздягтися після миття. І знову кричить:
– Хто тут Гілель? Хто тут Гілель?
Гілель загорнувся в плащ, вийшов і, як завжди, спокійно спитав:
– Сину мій, чого тобі треба?
– Хочу запитати, – сказав той.
– Спитуй, сину мій.
– Чому в жителів Африки ноги довгі?
– Ох, знову непросте питання, – відповів Гілель. – Це тому, що вони живуть серед боліт і озер – довгі ноги їм потрібні, щоб не загрузнути.
До цього часу шабат вже швидко наближався. Але Гілель не поспішав виганяти гостя; навпаки, запросив чоловіка сісти, присів поруч і терпеливо чекав, чи ще не буде питань. Чоловік одначе відчув, що час уже не на його боці, і сказав:
– У мене ще багато запитань, але я боюся, що ти розсердишся на мене. Шабат же близько, ти, мабуть, зайнятий...
Гілель відповів так само лагідно:
– Все, що хочеш спитати, спитуй, сину мій – у мене є час.
Усвідомивши, що отримає ще порцію уваги, чоловік розлютився: лице його почервоніло від злості, і він вигукнув зухвало:
– Ти – той самий Гілель, якого називають старійшиною Ізраїлю?
– Так, – відповів Гілель спокійно.
Тоді чоловік вскочив і злісно скрикнув:
– Якщо це ти – аби таких, як ти, більше не було в Ізраїлі!
– Чому ж так, сину мій? – запитав Гілель м’яко.
– Та через тебе я втратив кілька мір срібла! – гаркнув чоловік.
Гілель поглянув на нього з доброю усмішкою і сказав:
– Сину мій, будь обережніший у гніві. Подумай: чи варте те, щоб втратити сотні мір срібла – і ще більше – лише заради того, щоб не позбутися отієї злості в серці?
І на тім урокі гнівливий чоловік мусив визнати: справжня вартість – не в сріблі, а в спокої душі.