Гуляли в чистім полі два Морози, два рідні брати, з ноги на ногу перескакували, рука об руку поляскували.
Каже один Мороз іншому:
– Братику Морозе – Червоний носе! Як би нам потішитися – людей поморозити?
Відповідає йому другий:
– Братику Морозе – Синій носе! Якщо людей морозити – то не в чистім полі нам гуляти. Поле все снігом замело, всі дороги занесло; ніхто не пройде, не проїде. Побіжімо краще до чистого бору! Та м хоч і менше простору, зате забави буде більше. Ні-ні, та й стрінеться хтось дорогою.
Сказали – зробили. Побігли два Морози – два рідні брати в чистий бір.
Біжать, дорогою тішаться: з ноги на ногу перескакують, по ялинках, по сосенках постукують. Старий бір тріщить, молодий сосняк порипує. По пухкому снігу пробіжать – кора крижана; билинка з-під снігу виглядає – дмухнуть, наче бісером її обнижуть.
Зачули вони з одного боку дзвоник, а з іншого – бубонець: із дзвоником пан їде, із бубонцем – мужик.
Стали Морози раду радити, кому за ким бігти, кому кого морозити.
Мороз – Синій ніс, що молодший був, каже:
– Мені краще за мужиком погнатися. Його швидше дійму: кожушанка стара, латана, шапка драна, на ногах, окрім лаптів благеньких, нічого. Він же, певно, по дрова їде… А ти вже, братику, як сильніший за мене, за паном біжи. Бачиш, на ньому шуба ведмежа, шапка лисича, чоботи вовчі. Де вже мені за ним! Не подужаю.
Мороз – Червоний ніс тільки підсміюється.
– Молодий ти ще, – каже, – братику!.. Та хай уже по-твоєму. Біжи за мужиком, а я побіжу за паном. Як зійдемося під вечір, дізнаємось, кому була легка робота, а кому важка. А поки бувай!
– Бувай, братику!
Свиснули, клацнули, побігли.
Тільки-но сонце сіло, зійшлися вони знову в чистім полі. Питають один в одного:
– Що?
– Та ось, гадаю, намаявся ти, братику, з паном, – каже молодший, – а нічого, видно з того не вийшло. Де вже було його пройняти!
Старший знай підсміюється.
– Ех, – каже, – братику Морозе – Синій носе, молодий ти та зелений. Я його так пошанував, що він буде годину грітися – не відігріється.
– А як же шуба, та шапка, та чоботи?
– Не допомогли. Заліз я йому і в шубу, і в шапку, і в чоботи та як почав морозити!.. А він труситься, цокотить та кутається, думає: дай-но я жодним суглобом не ворушитиму, мо,’ мене тут мороз не здолає. Та ба! Мені того й треба було. Як узявся я за нього – ледве живого із саней у місті випустив. Ну, а ти що зі своїм мужиком зробив?
– Ет, братику Морозе – Червоний носе! Поганий ти зі мною жарт пожартував, що вчасно не напоумив. Думав – заморожу мужика, а вийшло – він нам’яв мені боки.
– Як так?
– Та ось як. Їхав він, ти сам бачив, дрова рубати. Дорогою почав був я його проймати; тільки він усе не боїться – ще й лається: «Такий, – каже, – сякий цей мороз!». Зовсім гірко стало; почав я його сильніше щипати й колоти. Тільки ненадовго була мені ця забава. Приїхав він на місце, виліз із саней, узявся за сокиру. Я ж думаю: «Тут я його і зламаю». Заліз до нього під кожушанку, давай його кусати. А він сокирою махає, тільки друзки летять. Почав піт його обливати. Бачу: кепсько – не всидіти мені під кожушанкою. Під кінець навіть пара від нього пішла. Я – швидше навтьоки. Думаю: «Що робити?». А мужик усе працює і працює. Як мерзнути, а йому жарко стало. Дивлюся – скидає з себе кожушанку. Зрадів я. «Зажди ж, – кажу, – ось я себе покажу». Кожушанка вся мокрісінька. Я в неї – заліз усюди, заморозив так, що вона скам’яніла. Надінь тепер, спробуй! Як закінчив мужик свою роботу та пішов по кожушанку, в мене серце затремтіло: от потішуся! Подивився мужик і давай мене лаяти – всі слова перебрав, що й гірше немає. «Лайся, – думаю собі, – лайся! А мене не виженеш!» Та він лайкою не вдовольнився. Вибрав колоду що довшу й сучкуватішу та ну по кожушанці бити! По кожушанці б’є, а мене все лає. Мені би тікати хутчій, та вже дуже я у вовні застряг – виборсатись не можу. А він молотить, а він молотить! Насилу я втік. Думав, кісток не зберу. Досі боки ниють. Зарікся я мужиків морозити.
– Отож-бо й воно!