Одного разу йшов собі монах гірською дорогою. Дорога крута, кам’яниста, гора висока, а монах – кремезний, важкий, ледве дихає. Сонце пече, пил клубочиться, а вершина – ще десь там, високо в хмарах.
Зупинився він, витер піт із чола й почав молитися:
– Господи, я стільки років Тобі служу! Зглянься ж і Ти наді мною, пошли мені бодай якусь конячку, щоб перевалити через цю гору!
Помолився так, сів на камінь край дороги й чекає – коли ж Бог почує.
Невдовзі йде дорогою селянин. Веде на повідку коня, а на руках несе маленьке лоша – щойно народжене, ще невміле стояти на ногах.
Монах, побачивши це, аж зрадів:
– Дяка Тобі, Господи, Ти почув мою молитву!
Підвівся, поклонився й каже селянинові:
– Сину мій, допоможи мені сісти на цього коня. Сам Бог послав його мені, щоб я дістався вершини.
Селянин спершу не повірив своїм вухам, а потім розгнівався:
– От ледар! Сам я пішки тягнуся цим камінням, а ти ще хочеш, щоб я мучив свого коня через тебе? Зараз я тебе провчу!
І, не довго думаючи, сунув монаху до рук маленьке лоша.
– Ось твій кінь! – сказав він. – Неси його! І дивися – не впусти, бо не подарую!
І, змахнувши батогом, погнав монаха вгору дорогою.
Монах розгубився, але послухався – міцно притис до себе лоша й, сопучи, почав дертися схилом.
– О, Господи, – бурмотів він дорогою, ледве переводячи подих, – Ти, мабуть, не так мене зрозумів! Я ж просив у Тебе коня, щоб їхати вгору, а Ти послав мені коня, щоб я ніс його на руках! Якщо навіть Ти, Господи, такий непонятливий, то чого ж тоді вимагати від нас, грішних людей?..
І йшов собі далі, несучи мале лоша, а на вершині гора довго ще відлунювала його важке сопіння й тихе бурмотіння – то була молитва монаха, що став трошки мудрішим, але запізно.