Гарна була в Сохолилана дружина.
Завжди в яранзі було чисто, і ніколи в неї не вибували запаси дров і криги.
Задумав Сохолилан одружитися вдруге. Дізналася про це жінка, пішла в тундру і розповіла всім, хто жив там:
– Послухайте, що заподіяв мені Сохолилан! Сохолилан жениться. Чи я не вродлива? Чи не господиня? Хто вміє м’яти шкури, як я? Хто вміє так гарно вишивати? Я знаю, у нього багато помічників, але всі вони слухають мене. Я хочу покарати Сохолилана. Він мене більше ніколи не побачить і не почує.
І почала заклинати землю, траву, червів, комашок, злих духів і птахів. Потім звернулася до неба:
– Ноги, руки й тулуб мій візьми, сузір’я Рультепкен! Середину мою візьми, сузір’я Янутляут! – І тут вона побачила маленьку сіру пташку,– Ах, що я накоїла! Я забула про цю пташку!
– Ага,– сказала пташка,– я все чула і розповім Сохолилану!
Тоді Сохолиланова дружина розсипалася на порох і полетіла до сузір’їв. З раннього ранку до пізньої ночі шукає Сохолилан свою жінку. Іде він усе далі й далі в тундру. Шукав-шукав, а тоді упав на землю, плаче й питає в землі:
– Земле, ти не бачиш, де вона?
Але земля мовчить. Питає він своїх помічників – мовчать і вони.
Плаче Сохолилан.
Тоді до нього прилетіла маленька сіренька пташка.
– Ой-ой, Сохолилане, ти плачеш? – і розповіла, що вона бачила й чула.
Зробив Сохолилан із моржевого ікла гарну байдару з великим гострим гаком позаду, сів у байдару й полетів на небо шукати жінку. Там він гаком з байдари зібрав пил із дружини. Зібрав і склав собі жінку. І не став женитися вдруге. Вони знову зажили в дружбі і злагоді.