У ті часи, любі мої, коли живі істоти мали ще однакове забарвлення, леопард мешкав у місцевості, яка називалася Високий Велд. Пам’ятайте, що йдеться не про Низький, не Чагарниковий чи Болотяний Велд, а саме пустельний, спекотливий, осяяний сонцем, Високий Велд із піщаним ґрунтом, рудуватими кам’яними брилами та ріденькими пучками пожовклої присохлої трави. Там же водилися жирафи, зебри й різноманітні антилопи (зокрема, степова (канна), гвинторога (кýду) і коров’яча (бубол).
Усі ці тварини були суцільно пісочно‑жовтувато‑коричнюватої масті. Та найбільш піщано‑жовтувато‑коричнюватим серед них виглядав леопард; такий собі схожий на кішку сіро‑жовтий звір, який до останньої своєї ворсинки зливався з жовтувато‑сірувато‑коричнюватим ландшафтом Високого Велда. Це дуже непокоїло жирафів, зебр та іншу живність, оскільки він міг залягти за жовтувато‑сірувато‑коричнюватим каменем або жмутом трави, і коли жираф, чи зебра, або канна, чи куду, або лісова антилопа (бушбок), чи бонтбок проходили поряд, хижак зненацька нападав, позбавляючи жертву будь‑якої можливості врятуватися втечею. Справді‑справді! Нам варто згадати ще й ефіопа з його луком і стрілами (теж на той момент сірувато‑коричнювато‑жовтуватого), який також жив у Високому Велді. Він зазвичай полював разом із леопардом, пускаючи в хід лук та стріли, а звір – лише свої ікла й кігті. Врешті, мої любі, всі ті жирафи, канни, куду, кваги тощо просто впали у відчай, не знаючи, де ж сховатися. Саме так!
Минуло чимало днів – вік тварин тоді був набагато довшим, – і потенційна здобич навчилась уникати будь‑чого, що хоч трохи скидалося на леопарда або ефіопа; більше того, поступово звірі, один за одним – першим подав приклад височезний жираф – пішли зі звичного ареалу. Шукаючи надійного притулку, дісталися вони великого лісу, де росло безліч дерев та кущів, що відкидали химерну – смугасту, у цяточку й пістряво‑плямисту – тінь, у якій утікачі й сховалися. І от, за таких умов, коли частина звіриного тіла довго перебувала в тіні, що хаотично падала на нього, тоді як інша лишалася відкритою сонячним променям, жираф обзавівся плямами, зебра стала смугастою, а канна й куду потемнішали; у них на крижах з’явилися маленькі, хвилясті, сірі звивини, які нагадували кору дерев. Тому попри те, що завдяки нюху і слуху ви змогли б визначити присутність тварин десь неподалік, та навряд чи їх побачили б, хіба що точно знали б, у який бік дивитись.
Ох і добре жилося звірям під покровом плямисто‑тінистого лісу, доки леопард та ефіоп гасали жовтувато‑сірувато‑рудуватим Високим Велдом, гарячково міркуючи, куди ж це запропали їхні сніданки, обіди й вечері. Поволі вони настільки зголодніли, що не гребували їсти пацюків, жуків і даманів, унаслідок чого в обох заболіли животи.
Якось зустрівся їм павіан – з головою, схожою на собачу, та різким, гавкаючим голосом бабуїн, наймудріша тварина в усій Південній Африці.
Леопард спитав (а днина видалася напрочуд спекотна):
– Куди ділась уся дичина?
Павіан поважно моргнув очима. Він знав.
Відтак озвався ефіоп:
– Шановний, чи не могли б ви мені підказати нинішнє місцезнаходження аборигенної фауни? (Власне, його питання практично не відрізнялося від змісту попереднього, та ефіоп, як доросла людина, завжди вдавався до довгих пишномовних слів.)
Павіан ще раз поважно моргнув, бо справді знав. Зрештою він вирік:
– Дичина змінила забарвлення на плямисте; я раджу й тобі, леопарде, зробити те саме якомога швидше.
– Усе чудово, – знову встряв ефіоп, – проте я хотів би знати, в якому напрямку мігрувала аборигенна фауна.
І відповів йому павіан:
– Тутешня фауна злилася з місцевою флорою, оскільки настав час змін; раджу я й тобі, ефіопе, змінитися якнайшвидше.
Мудровані висловлювання бабуїна вельми спантеличили горе‑мисливців, та вони все ж вирушили на пошуки аборигенної флори і після тривалої подорожі побачили великий, густий, дивовижно тінистий ліс, увесь вицяткуваний, розмічений, замальований, покраплений, обляпаний, змережаний, заштрихований хрест‑навхрест, аж в очах рябіло, примхливими тінями. (Спробувавши швидко повторити цю фразу вголос, ви зрозумієте, наскільки тінявим був той ліс.)
– Що воно таке, – звернувся до супутника леопард, – зовсім темне, але з безліччю світлих плямок?
– Хтозна, – знизав плечима ефіоп. – Утім, може, це і є аборигенна флора. Зокрема, я відчуваю запах жирафа, чую жирафа, та не бачу жодного жирафа.
– Дивина, – очманіло трусонув головою леопард. – Мабуть, це тому, що ми із сонячної місцини різко потрапили у затінок. Гм, я теж відчуваю запах зебри, чую зебру, однак не бачу ніякої зебри.
– Стривай‑но, – збентежено зиркнув на компаньйона ефіоп, – ми так давно не полювали, тож раптом забули, як вони виглядають?
– Дурниці! – не погодився леопард. – Я, наприклад, чудово пам’ятаю їх іще по Високому Велду, особливо їхні мозкові кісточки. Жираф сягає майже сімнадцяти футів, і він рудувато‑золотаво‑жовтий з голови до п’ят; а зебра на зріст – приблизно чотири з половиною фути, і повністю сіро‑жовтувато‑коричнювата.
– Та‑а‑ак, – задумливо протяг ефіоп, пантруючи плямисто‑тіняву гущавину незайманого лісу. – Тоді на цьому темному фоні вони мали б виділятися, ніби достиглі банани в коптильні.
Та де там. Обидва вистежували поживу весь день, відчували запах жирафа й зебри, чули їх, але навіть мельком не побачили хоча б когось із них.
Відверто нервуючи, надвечір леопард буркнув:
– Дочекаймося, поки стемніє. Таке полювання вдень – справжнісінька ганьба!
Отже, вони дочекалися темряви, й нараз при слабкому мерехтливому світлі зірок, що ледь помітними смугами спадало крізь гілля, леопард уловив сипле дихання і рвучко метнувсь у бік підозрілого звуку. Здобич пахла, як зебра, на дотик була, як зебра, повалена вниз, хвицалася, як зебра, проте розгледіти її не вдалося. Тому він грізно ошкірився:
– Ану, не смикайся, невідомо хто! Все одно сидітиму на твоїй голові до ранку, бо, схоже, я чогось не розумію.
Невдовзі почувся приглушений хрип, хрускіт гілок, якесь вовтузіння, а згодом і крик ефіопа:
– Я щось упіймав! Воно пахне, немов жираф, брикається, немов жираф, та ніяких обрисів не видно.
– Не довіряй йому, тримай міцніше! – рикнув леопард у відповідь. – Роби як я: сиди на його голові до ранку. Вони всі тут невидимі.
Зі сходом сонця він нетерпляче поцікавився:
– Що у тебе за здобич, брате?
Ефіоп, здивовано чухаючи потилицю, мовив:
– Якби це було рудувато‑жовтим з голови до п’ят, то звалося б жирафом, але воно часто‑густо вкрите темно‑коричневими плямами. А що, братику, в тебе?
Леопард чудувався не менше:
– Якби це було ніжного жовтувато‑коричнюватого кольору, то звалося б зеброю, проте воно часто‑густо вкрите чорно‑пурпуровими смужками. Овва! Що ти із собою зробила, зебро? Хіба не тямиш, що у Високому Велді я помітив би тебе за десять миль?!
– Твоя правда, – хмикнула зебра, – однак ми не у Високому Велді. Невже не бачиш?
– Зараз бачу, – визнав леопард. – А вчора не зміг. Як вам це вдається?
– Відпустіть нас, – лукаво запропонувала зебра, – і ми охоче продемонструємо.
Коли зебра й жираф опинилися на волі, перша негайно скаконула в невеличкий терновий кущ, у якому промені сонця спадали смугами, другий же стрибнув під крони високих дерев, у яких грайливо мерехтіли сонячні зайчики.
– А тепер, увага! – гукнули обоє. – Ось як це робиться! Раз‑два‑три! Ну, і де ж ваш сніданок?!
Леопард і ефіоп старанно витріщали очі, але розрізняли самі смугасті та плямисті тіні, проте жодних ознак зебри й жирафа. Ті вже давно встигли сховатися в лісовій хащі.
– Ха‑ха‑ха! – весело зареготав ефіоп. – Така витівка варта наслідування. Учись, леопарде, а то ти виділяєшся в цій темній місцевості, наче шматок мила у відерці для вугілля.
– Ги‑ги, ги‑ги! – передражнив його леопард. – Краще подивися на себе. Це, бува, не ти стирчиш у цій темній місцевості, мов гірчичний пластир на мішку вугляра?
– Гаразд‑гаразд, – примирливо сказав ефіоп. – Хоч скільки вправляйся в дотепах, але наш обід дав драла. Вочевидь зрозуміло, що ми не підходимо до довкілля. Тому, либонь, незайве скористатися настановою павіана. Він радив мені змінитись, а переінакшити я можу лише власну шкіру, чим і займуся.
– Переінакшити на що? – ошелешено спитав леопард.
– На оновлену чудову чорнувато‑коричнювату шкіру з легким багрянцем та синювато‑сірим відтінком. Незамінна, між іншим, річ, аби таїтися у виярках і за деревами.
Ефіоп одразу взявся до діла, а леопард спостерігав дивом дивуючись: раніше йому ніколи не доводилося бачити, щоб людина міняла свою шкіру.
– А як же я? – знічено пробелькотів він, коли останній мізинець ефіопа заблищав чорним кольором.
– Також послухайся поради павіана, вдайся до змін.
– А я хіба не те зробив? – щиро обурився леопард. – Як міг швидко перебрався на нове місце, й, до речі, з тобою. Та вигоди від цього жодної.
– Ох‑ох‑о, горенько ти моє! – крекнув ефіоп. – Павіан мав на увазі не іншу місцевість у Південній Африці, а плями на твоїй шкурі!
– Як це? – аж роззявив рота лео пард.
– Згадай жирафа, – підморгнув ефіоп. – Або зебру, якщо надаєш перевагу смужкам. Вони добре усвідомили користь тих плям і смуг для себе.
– М‑м‑м, – вагаючись, промимрив леопард. – Щось мені не до вподоби бути схожим на зебру.
– Та визначайся вже, – наполягав ефіоп, – бо я волів би полювати разом. Однак, мабуть, доведеться рушати самому, якщо ти вперто налаштований виглядати, ніби соняшник на тлі просмоленої огорожі.
– Добре, я обираю плями, – приречено зітхнув леопард. – Тільки не роби їх надто великими; не хочу бути схожим і на жирафа.
– Користуватимусь лише кінчиками пальців – заспокоїв ефіоп. – На моєму тілі ще достатньо свіжої чорної барви. Стій сумирно.
Він склав пучкою пальці руки (вони досі виблискували фарбою) і почав торкатися ними всього хижакового тіла, залишаючи по п’ять маленьких чорненьких цяточок. Ви й тепер можете побачити їх, любі мої, на шкурі будь‑якого леопарда. Щоправда, інколи пальці зісковзували, і мітки трохи розмазувалися; та уважно придивившись до цих граціозних звірів, ви завжди знайдете сліди подушечок п’яти чорних пальців.
– Який же красень переді мною! – захоплено цмокнув губами ефіоп. – Тепер ти можеш лежати на голій землі й виглядатимеш, немов купа каміння, на валуні здаватимешся пористою брилою, на гілці дерева зійдеш за химерний візерунок сонячного проміння, що пробилося крізь листя, а на стежці тебе взагалі ніхто не помітить. Користуйся і радій!
– Якщо так, – недовірливо примружився леопард, – то чому ти не став плямистим?
– Нам, чорношкірим, більше пасує чорне, – відповів ефіоп. – Ліпше ходімо, спробуємо поквитатися з цими добродіями «Раз‑два‑три‑ну‑і‑де‑ж‑ваш‑сніданок?!»
І вони пішли й відтоді, мої любі, жили довго та щасливо. Ось і цій казці кінець.