Жила бідна вдова у своїй хатинці, а перед хатинкою був у неї сад; росли в тому саду два трояндових деревця, і квітли на одному білі троянди, а на другому – багряні; і було в неї дві дитини, схожі на ці деревця, звали одну – Білосніжка, а другу – Багряник. Були вони такі скромні та добрі, такі працьовиті і слухняні, що таких ще не було у світі; тільки Білосніжка була ще тихша й ніжніша за Багряника. Багряник усе більше стрибала та бігала по луках і полях, збирала квіти і ловила метеликів; а Білосніжка – та більше сиділа вдома біля матері, допомагала їй хазяйнувати, а коли не було роботи, читала їй щось у голос. Обидві сестри так любили одна одну, що якщо кудись ішли, то трималися завжди за руки, і якщо Білосніжка, бувало, скаже: «Ми завжди будемо разом», то Багряник їй відповість: «Так, доки живі, ми ніколи не розлучимося», а мати додавала: «Що буде у однієї із вас, нехай поділиться тим із іншою».
Часто дівчатка бігали в лісі самі, збирали стиглі ягоди, але жодна тварина їх не чіпала, і всі довірливо підходили до них. Зайчик їв у них з рук капустяний лист, дика коза паслася поряд з ними, весело стрибав коло них олень і птахи залишалися сидіти на гілках і співали різні пісні, які тільки знали. І жодного разу ніякого лиха з сестрами не траплялося. Якщо вони, було, у лісі затримаються і прийде вже ніч, вони ляжуть поряд на м’якому моху і сплять так до ранку; мати знала про це і ніколи через них не хвилювалася. Якось заночували вони в лісі, прокинулися на світанку, бачать – сидить коло них чудова дитина в білій виблискуючій сукні. Вона встала і ласкаво на них подивилася, але нічого їм не сказала і пішла в лісові хащі. Озирнувшись, вони побачили, що спали саме на краю безодні і, мабуть, упали б у неї, якби в темряві зробили хоча один крок. І ось мати їм пояснила, що то, мабуть, був ангел, що оберігає добрих дітей.
Білосніжка та Багряник тримали хатинку в такій чистоті, що в неї приємно було зазирнути. Улітку за домом пильнувала Багряник. Кожного ранку, поки мати ще спала, ставила вона біля її ліжка квіти – з кожного деревця по троянді. Узимку Білосніжка затоплювала піч, підвішувала до вогнища казан на крюку; і мідний казан виблискував, немов золото, так добре він був вичищений. Увечері, коли падав білими пластівцями сніг, мати казала:
– Йди, Білосніжко, і зачини двері на засувку.
Вони сідали потім біля вогнища, і мати одягала окуляри і читала їм уголос з великої книги. А дівчатка сиділи, пряли та слухали. Поряд з ними лежало на підлозі ягня, а позаду на сідалі – білий голубок, сховавши голову під крило.
Якось увечері сиділи вони мирно всі разом, раптом хтось постукав у двері й попросив, щоб його впустили. Мати каже:
– Багрянику, відчини скоріше двері, це, певне, якийсь мандрівник проситься на нічліг.
Багряник пішла та відсунула засувку, думаючи, що це якась бідна людина; але то був ведмідь, який просунув у двері свою велику голову. Багряник голосно скрикнула і відскочила назад, ягня в той же час замекало, голубок спорхнув, а Білосніжка забралася до матері в ліжко. Але ведмідь раптом заговорив і сказав:
– Не бійтеся, я вас не чіпатиму, я дуже змерз і хочу у вас трохи відігрітися.
– Ох ти, бідний ведмедю, – сказала мати, – ну, лягай собі ближче до вогню; тільки дивись, не спали своєї шуби.
Потім вона окликнула:
– Білосніжко, Багрянику, йдіть сюди, ведмідь вас не чіпатиме, він добрий.
Дівчатка підійшли ближче, а потім і ягня з голубком теж перестали боятися ведмедя. Тоді ведмідь і каже:
– Діти, стряхніть сніжок з моєї шуби.
Дівчатка принесли мітлу і як слід почистили ведмедю шубу; він розтягнувся біля вогнища й почав весело бурчати від задоволення. Невдовзі вони і зовсім до ведмедя звикли і стали кепкувати із свого незграбного гостя. Вони смикали його за шерсть, ставали йому на спину, таскали його по кімнаті або брали лозину та били його, а коли він гарчав, вони весело сміялися. І ведмедю це подобалося, але коли вже вони надто сильно йому набридали, він кричав:
– Ах, діти, залиште мене живим:
Ви мені поспівчувайте,
Женишка-то не вбивайте.
Коли прийшов час лягати спати і всі вже були в ліжках, мати сказала ведмедю:
– А ти вже, Бог з тобою, залишайся лежати собі біля пічки, уже тут ти сховаєшся від холоду й негоди.
Коли почало світати, дівчатка випустили ведмедя, і він пішов по заметах у ліс. З того часу став ведмідь приходити до них щовечора в один і той же час. Він лягав біля пічки і завжди дозволяв дітям з ним гратися; і всі так до нього звикли, що навіть дверей не зачиняли, доки не прийде їх мохнатий приятель.
Але ось прийшла весна, все навкруги зазеленіло, і сказав тоді ведмідь Білосніжці:
– Ну, тепер мені час забиратися, – ціле літо я до вас не прийду.
– Куди ж ти підеш, милий ведмедю? – спитала його Білосніжка.
– Мені треба йти в ліс, свої скарби від злих карликів стерегти. Узимку, коли земля замерзає, їх ніхто там не відкопає; але тепер, коли земля на сонці відтаяла і зігрілася, карлики, ще станеться, заберуться, почнуть шукати скарби, докопаються і їх украдуть; а те, що потрапить до них у руки, сховають в свої печери, і не так-то легко їх буде розшукати.
Білосніжка сильно засмутилася, що доводиться їм розлучатися. Коли вона відчинила двері, то ведмідь, пробираючись, зачепився за дверний крюк, смикнувся і вирвав шматок шкури, – і здалося Білосніжні, немов золото блиснуло; але вона не була в цьому впевнена. Ведмідь швидко побіг і невдовзі зник за деревами.
Через деякий час мати послала дітей у ліс збирати сушняк. У лісі знайшли вони велике зрубане дерево; лежало воно на землі, і біля стовбура в траві щось стрибало; але вони ніяк не могли розібрати, що це таке. Вони підійшли ближче, бачать – стоїть перед ними карлик, обличчя в нього старе, усе в зморшках, довга-довга сива борода. Кінчик бороди потрапив у тріщину дерева, і чоловічок стрибав, як цуценя на прив’язі, і не знав, як йому свою бороду витягти. Він витріщив на дівчаток червоні палаючі очі і крикнув:
– Ну, чого стоїте, хіба не можна підійти і допомогти мені?
– Та як це з тобою, чоловічок, сталося? – спитала його Багряник.
– Дурна гуска, та й до того ж цікава, – відповів карлик, – хотів я було дерево розколоти, щоб дров собі для пічки нарубати; якщо класти поління товсті, то наші страви швидко підгорають, – адже ми не такі ненажери, як ви, грубий та жадібний народ. Клин устромив я вдало, і все йшло як слід, але проклятуще дерево було занадто гладке, ось клин випадково і вискочив, дерево так швидко зійшлося, що я не встиг витягти свою красиву білу бороду. Ось вона і защемилася, і я не можу тепер вибратися звідси. Чого регочете, дурні товсті пики? Фу, які ж ви мерзотні!
Діти стали що було сили бороду тягти, але витягти її ніяк не могли, – уже дуже вона мідно застрягла.
– Я побіжу людей покликати, – сказала Багряник.
– Ех, дурні ви голови! – прокричав карлик. – Навіщо людей-то кликати – вас тут і двох буде достатньо. Краще нічого придумати не можете?
– Ти вже потерпи трошки, – сказала Біло-сніжка, – я щось придумаю.
І вона дістала з кишені маленькі ножиці й відрізала кінчик бороди. Як тільки карлик вивільнився, він миттю схопив мішок, повний золота, схований під корінням, витяг його звідти й пробуркотів про себе: «От невігласи, відрізали шматок такої чудової бороди, чорт забирай!» Схопив мішок свій на плечі і пішов, – на дітей навіть не подивився.
Захотілося невдовзі після того Білосніжці і Багрянику наловити риби на обід. Підійшли вони до струмка, бачать – вискакує над водою великий коник, немов у воду стрибнути збирається. Підбігли вони і впізнали карлика.
– Ти куди це зібрався? – спитала його Багряник. – Чи не в воду стрибнути хочеш?
– Я не такий уже дурень, – крикнув їй карлик, – хіба не бачите, що проклятуща риба мене за собою тягне?
Чоловічок сидів і ловив рибу, а вітер, на біду, заплутав його бороду в ліску; і коли клюнула велика риба, у карлика не вистачило сил її витягти; риба була сильніша за нього і тягла карлика за собою. Як не хапався він за траву і за очерет, нічого зробити не міг, і довелося йому пірнати слідом за рибою, ось-ось затягла б вона його у воду. Дівчатка встигли саме вчасно, підхопили карлика й стали бороду з ліски виплутувати. Але нічого у них не виходило, борода і ліска міцно переплутались. Залишилося тільки одне – дістати невеликі ножиці й відрізати бороду, – ось утратив карлик ще шматок бороди. Побачив він це, почав кричати:
– Хіба це діло, жаби ви гидкі, потворити людині обличчя? Мало вам того, що ви мені вже якось бороду підстригли, а тепер збираєтесь відрізати ще шматок, і при цьому найкрасивіший? Мені тепер до своїх на очі показуватись не можна буде! Щоб вас чорти забрали! – Тут дістав він мішок із перлинами, захований у очереті, і, не сказавши більше ні слова, потяг його кудись і зник за прибережним каменем.
Сталося, що невдовзі після того послала мати обох доньок у місто купити ниток, голок, шнурків та стрічок. А дорога йшла через долину, де всюди лежали в безладі величезні уламки скель. І раптом побачили вони в небі великого птаха; він поволі кружляв над ними, спускаючись усе нижче, і сів, нарешті, поблизу на скелю. Потім вони почули різкий, жалісливий крик. Вони підбігли і побачили жахливу картину – орел схопив їх старого знайомого карлика, збираючись понести. Добрі діти миттю вчепилися за чоловічка і стали його в орла віднімати; і випустив, нарешті, орел свою здобич. Не встиг карлик прийти до тями від переляку, як почав кричати своїм тонким голосом:
– Хіба не можна було зі мною бути обережнішими? Ось вхопилися за мій тоненький кожушок і весь його розірвали, весь він тепер у дірках, ах ви такі-сякі, незграбні та неповороткі!
Узяв потім карлик свій мішок з дорогоцінними каменями й шмигнув знов у свою печеру під скелями. Але дівчата вже звикли до його невдячності; вони продовжували свою подорож, прийшли в місто і зробили свої покупки.
По дорозі додому через долину вони побачили карлика: обравши рівну місцину, карлик висипав із мішка дорогоцінні камені, не підозрюючи, що хтось буде пізно проходити повз нього. Вечірнє сонце падало на виблискуючі камені, і вони так красиво сяяли й світилися різними кольорами, що діти зупинилися і задивилися на них.
– Чого ви стоїте, мерзотні роззяви? – закричав карлик, і його попелясто-сіре обличчя стало від люті червоне, як кіновар.
Він би продовжував ще сваритися, але раптом почувся голосний рев, і чорний ведмідь вийшов із лісових хащів. Скочив переляканий карлик, але дістатися до свого лазу не встиг – ведмідь був уже зовсім близько. І карлик крикнув у великому жаху:
– Дорогий мій пане ведмідь, пощади мене, я віддам тобі за це всі свої скарби! Подивись на ці прекрасні дорогоцінні камені, що лежать перед тобою. Не вбивай мене! Що користі тобі від маленького худого чоловічка? Та ти мене на зубах і не відчуєш; з’їж краще он цих двох злих дівчаток; вони будуть для тебе смачним шматочком, вони гладкі, як молоді куріпки, з’їж їх на славу Господу!
Але ведмідь не звернув уваги на його слова і вдарив злого чоловічка лапою так, що той більше вже не піднявся.
Дівчатка кинулися бігти, але ведмідь крикнув їм услід:
– Білосніжко, Багряник, не бійтеся, почекайте, я вас проведу.
Вони впізнали його по голосу, зупинилися. Підійшов до них ведмідь, і раптом упала ведмежа шкура, – і стояв перед ними красивий юнак, одягнений весь у золото.
– Я син короля, – сказав він, – я був зачарований цим злим карликом. Він украв у мене скарби, обернув мене на дикого ведмедя і примусив жити в лісу доти, доки його смерть не звільнить мене від чар. А тепер я помстився йому.
І вийшла Білосніжка за королевича заміж, а Багряник – за його брата; а великі скарби вони поділили між собою порівну. Стара мати жила довгі роки щасливо і спокійно разом із своїми дітьми. Два деревця вона взяла разом із собою, і вони росли перед її вікном, і кожного року розквітали на них прекрасні троянди – білі та багряні.