Жила собі колись бабуся.
Якось задумала вона наварити бобу, тож намочила його у воді.
Трохи згодом дивиться – біб уже розм’як і набух. Бабуся заходилася пересипати його в казанок – одна зернина впала на землю й покотилася у куток саду.
«Добре, що тільки одна зернина випала»,– подумала бабуся й пішла по солому на розпал.
Раптом дмухнув вітер – і одна соломинка полетіла до бобу.
«Добре, що тільки одну соломинку понесло з вітром»,– подумала бабуся й почала варити біб.
Як розпалила вогонь, з нього випала червона вуглинка й покотилася до бобу та соломинки.
Через якийсь час біб, соломинка та вуглинка вирушили на прощу до храму Ісе.
Ідуть та йдуть, аж бачать – перед ними річечка.
– От тобі й маєш! – промовили біб та вуглинка.
– Не журіться, я – найдовша, а тому буду мостом. Ви перейдете й мене перетягнете,– сказала соломинка й перекинулася одним кінцем на протилежний берег.
Перший хотів іти через місток біб. Але вуглинка закричала:
– Я перша! Я перша!
– Ні, я перший! Я перший! – заперечив біб.
– Та не сперечайтеся! Визначіть першого жеребкуванням! – порадила соломинка.
Біб і вуглинка послухалися.
– От бачиш – таки на моє вийшло! – сказала вуглинка і ступила на соломинку. Та ненароком глянула вниз – і голова в неї пішла обертом, бо вона страх не любила води. Ноги в неї задерев’яніли, вона не могла й кроку ступити.
– Іди! Чого стала? – підганяла її соломинка. Бо вона не зносила жару.
Але вуглинка стояла як укопана.
А тим часом соломинка загорілась і переламалася посередині.
Бовть! – і вуглинка з соломинкою попадали у воду.
Біб спостерігав цю пригоду, та й ну сміятися:
– Ха-ха-ха!..
Так реготав, що шкурка на животі у нього луснула.
– Ой, болить! Ой, болить!..– простогнав він.
Мимо йшла дівчина.
– Що сталося? – запитала вона.
– Капосна вуглинка впала в річку, а я сміявся, і в мене луснув живіт.
– Як мені тебе жаль! Проте не треба сміятися з інших.
Дівчина роздобула голку з чорною ниткою і зашила бобові живіт. Кажуть, тому й досі на ньому видно чорну смужку.