Жив собі колись у провінції Ямато бідний-пребідний, але добрий душею парубок.
Не мав він і жменьки рису, тож одного дня вирушив до храму Хаседзі, побудованого на честь богині милосердя Каннон.
– Милосердна Каннон, допоможи мені! Я згоден на будь-яку роботу,– почав він благати.
Двадцять днів молився він, а вранці двадцять першого приснився йому дивний сон.
Явилася йому богиня Каннон і сказала:
– Не гребуй навіть першою-ліпшою дрібницею, що попаде тобі в руки.
Парубок прокинувся.
– Спасибі тобі, милосердна богине, за пораду.
На радощах парубок кинувся бігти, але ненароком спіткнувсь і впав. А коли підвівся і хотів обтрусити одяг, побачив на ньому соломинку. Хотів і її струсити, але передумав. «Навіть найменшої дрібниці не треба викидати»,– згадав він і подався додому.
Іде та йде, коли це – гедзь над головою задзижчав. Парубок його одганяє, а гедзь усе кружляє над ним, мало на ніс не сідає.
Нарешті парубок спіймав гедзя, обмотав соломинкою і прив’язав до прутика.
Саме тоді трапилась йому на дорозі мати з хлопчиком, сином знаменитого воїна-самурая, у супроводі слуг. Хлопчик помітив гедзя на прутику та й ну кричати:
– Хочу це! Хочу це!
Слуга спитав у парубка:
– Ти б не віддав нам того гедзя?
– А чого ж ні, віддам.
Хлопцева мати віддячила парубкові трьома мандаринами.
«Ну от, за соломинку дістав три мандарини», – зрадів парубок і пішов далі, закинувши на плече палицю з прив’язаними до неї мандаринами.
Іде та йде, аж бачить – сидить на узбіччі знеможена дочка якогось вельможі, а навколо неї – розгублені слуги.
Парубок, зацікавлений, підійшов ближче.
– Гей, добрий чоловіче, ти не знаєш, де тут джерело? Нашу панночку мучить пекельна спрага! – звернувся до нього слуга.
– На жаль, води тут немає. Та ось у мене мандарини, хай панночка з’їсть їх: може, вгамує спрагу.
Добрий парубок віддав панночці мандарини. Вона з’їла їх з такою насолодою, як дорогі ласощі, і відразу збадьоріла.
– Дякую! Ви мене просто врятували!
І панночка подарувала парубкові шмат шовку.
Парубок пішов далі, Іде та йде, коли це їде йому назустріч верхи на коні воїн-самурай із зброєносцем.«Який чудовий кінь!» – подумав парубок.
Зненацька кінь спіткнувся, впав на землю і не ворушиться.
І самурай, і зброєносець заметушилися, взялися коня напувати, гладити йому шию, та марно – кінь був мертвий. Довелося позичити нового коня у селян.
– Шкода, такий був гарний кінь! – сказав парубок.
– За нього ж стільки заплачено! Та й куплено в далеких краях,– зітхнув зброєносець.
Парубок йому на це:
– То, може, віддасте його мені? Не задурно, а за шмат шовку.
– Гаразд. Роби собі з ним, що хочеш!
Зброєносець узяв шовк і кинувся доганяти свого пана.
Парубок оглянув коня. Що довше розглядав, то більше він йому подобався.
– Благаю тебе, поверни його до життя! – звернувся парубок до богині Каннон.
І раптом сталося чудо: кінь звівся на ноги й заіржав.
– Кінь воскрес! Кінь воскрес! – радів парубок.
Повз нього проїжджав селянин, що переселявся з найближчого села кудись-інде.
– Хороший кінь! Може, вдаримо по руках: ви мені коня, а я вам – дім і поле?
– Гаразд.
Отак парубок виміняв за коня дім і поле.
Отож і вийшло, що соломинка обернулася добром і великими гараздами.
Кажуть, відтоді парубок почав сумлінно працювати і став заможною людиною.