Жила на світі корова. Звали її Анабель. У неї часто болів живіт. Але якось вона врятувала корабель від корабельної аварії.
Це сталося одного туманного дня, Анабель паслася на лузі у Корнволі, біля самого берега моря. Туман був такий густий, що вона не бачила навіть свого носа і випадково проковтнула колючий будяк.
Ой-Ой-ой! Як заболів у неї живіт! Анабель голосно замукала.
А в цей самий час по морю плив великий корабель.
Капітан підніс до очей підзорну трубу, але не побачив нічого, крім туману.
– Де ми зараз знаходимося? – запитав він старшого помічника.
– Точно не знаю, сер! Десь біля берегів Корнвола.
– Дайте сигнал, – сказав капітан.
Старший помічник капітана дав сигнал.
– У-У-У-У-У-У-У! – загула сирена.
Анабель почула сирену і подумала:
“Напевно, ще одна корова з’їла будяк і в неї теж заболів живіт. Треба покликати доктора”. І вона замукала у відповідь.
– Слухайте! – сказав капітан.
Старший помічник зупинив сирену і прислухався. Крізь шум хвиль і туман до них долинуло:
– Му-у-у-у-у-у-у!
– Це мукає Анабель, – сказав капітан. – Отже, ми десь поруч з її галявиною. – І він, не гаючи часу, віддав наказ: – Моп, сташина! Ах, ні: стоп, машина!
– Повний назад!
– Кинути якір!
– Дати сигнал!
Якір вдарився об дно, корабель зупинився, а сирена знову загула: у-у-у-у-у-у-у!
Капітан подивився за борт. Тут визирнуло сонце, і він побачив, що дуже вчасно зупинив корабель: ще хвилина, і вони б розбилися об гострі скелі.
Йому вдалося врятувати корабель тільки тому, що він почув, як мукає Анабель.
Раптом він знову почув:
– Му-у-у-у-у-у-у! Му-у-у-у-у-у-у!
“Дивно, – подумав він. – Анабель ще досі мукає, може, у неї болить живіт?”
І він послав на берег корабельного лікаря з таблетками, лікувати Анабель.
– Передайте їй ще оце! – сказав він і вручив доктору маленьку коробочку з великою срібною медаллю.
Коли доктор зійшов на берег, Анабель ще досі мукала, але доктор порадив їй прийняти таблетки, і живіт відразу перестав боліти.
– Капітан просив мене передати тобі ще оце, – сказав доктор.
Він дістав коробочку, яку капітан вручив йому, і показав Анабель. На коробочці було написано:
“Анабель від капітана – за порятунок корабля”.
А в коробочці лежала справжня срібна медаль. Доктор повісив медаль Анабель на шию. Анабель дуже пишалася.
– Твоє мукання врятувало наш корабель, – сказав доктор. – А тепер я маю поспішати, оскільки нам треба плисти далі, в Америку.
І він повернувся на корабель.
Сонце світило яскраво, туман розвіявся.
Анабель подивилася на море.
– М-у-у-у! – сказала в
она.
– У-у-у! – відповів корабель.
Корабель відпливав усе далі, і “У-у-у” робилися все тихіше. Але капітан ще міг розгледіти в підзорну трубу Анабель з медаллю на шиї.
– Му-у-у-у! – говорила Анабель, дивлячись у море. – Му-у-у-у!
І з великого корабля у відкритому морі у відповідь лунало: У-у-у!
Анабель почувалася дуже щасливою, вона щипала травичку, а її медаль так і сяяла у яскравих променях ранкового сонця.