Жили колись двоє сусідів – лисиця й вовк. Бідолашній лисиці спасу не було од лютого вовцюги. То забирав харчі, то голодний гарикав на неї, одне слово, збиткувався, як тільки міг.
А одного разу перестрів сусідку і жахно глипнув голодним оком.
– Доброго здоров’я, славний лицарю,– затремтіла з переляку лисиця. Що з вами?
– У мене два дні й ріски в роті не було,– роззявив пащеку вовк.– Ти ж бачиш, як перепався. Коли не нагодуєш, то з’їм тебе.
– Вашому лихові можна зарадити, – одлягло од серця лисиці.– Зараз я проведу вас до одного саду. Там усього доволі: винограду, яблук, персиків,– їжте, скільки душа забажає.
Лисиця подалася попереду, а вовк за нею. Підійшли до саду, а він обгороджений високим дувалом. Пролізли через риштак Усередину.
– Гляньте, скільки тут усякої всячини! – заохочує лисиця вовка,– їжте на здоров’я.
Вона забрела вглиб, зірвала гроно винограду, попоїла, дві бубочки запхнула собі в ніздрі, підійшла до вовка й каже:
– Я так об’їлася винограду, що він мені аж носом вилазить. Жадібний вовчисько й собі заходився наминати все, що потрапляло до лап. Напхав черево, мов лантух, аж стогне.
А лисиця тим часом до дувалу та як загукає:
– Агей, стороже, у тебе в саду злодій!
Кинувся вовк тікати, та й застряв у риштаці, там його сторож і насів.
Отак лисиця спекалася нахабного сусіда.