Був собі лев – цар звірів, та такий старий і немічний, що не мав уже навіть сили вполювати здобич. Тож підкликав якось до себе своїх царедворців лиса та шакала й каже:
– Багато літ харчувалися ви з мого дастархана, їли хліб і всякі ласощі. А нині, коли я зробився старий та немічний, мусите годувати мене й себе.
Лис покірно поцілував землю перед володарем і пішов у степ. Там зустрів він газель і сказав їй:
– Наш пресвітлий володар занедужали і зареклися ніколи більше не проливати крові своїх підданих і навіть не торкатися до їхнього м’яса. Тож маємо піти і скласти подяку всьому царському роду за таку ласку.
Газель погодилася, й вони обоє подалися до левового двору.
Як тільки підійшли до володаря, лис покірно схилив голову, а за ним і газель, схилилася у вдячному поклоні. Лев одним помахом лапи роздер їй горло.
– А тепер нехай наш придворний чашник розділить цю трапезу.
Шакал уклонився низько й промовив:
– Легені, печінка, нирки, туша і груднина мають належати його пресвітлій величності, голова і шия – чашникові та вбогим, ніжки – всім іншим.
Розлютився лев, роздер шакала, повиламував йому зуби, вирвав язика й сказав:
– І ти хотів цим язиком ділити м’ясо моїх підданих, а цими зубами гризти їхні кістки?
Тоді зиркнув на лиса й звелів:
– Тепер ти сповни мою волю.
Лис низько вклонився і мовив:
– О преславний охоронцю звірів усього світу! Легені, печінка, серце і нирки газелі хай будуть вам на сніданок, туша, груднина й окіст – це ваш обід, голова, шия і ніжки – ваша вечеря, а для нас, смиренних рабів ваших, досить того, що ваша пресвітла величність живі та здорові.
Почув ці слова лев, розреготався й спитав:
– О мій розумний візире, хто ж навчив тебе так справедливо ділити?
– Потрощені шакалові щелепи й вирваний язик, ясновельможний,– відповів лис.
* Дастархан – скатертина.