Рожа і Янко (угорська казка)

Вітер свистів над селом, чіплявся за солом’яні стріхи, тряс вікнами, стукав у двері, залазив у комини і мчав далі, ніби за ним гнались люті пси.

– Я ще не бачив на світі такого злиденного села! – свистів вітер. – Марно лізу в комини: диму там немає, нічого висмоктувати звідти, і я змушений летіти далі без хмар, наче якийсь весняний вітерець.

Вітер, розлючений, зігнув деревце, зняв стовп піску з дороги, вирвав з корінням старі кущі на березі струмочка.

Досхочу погасавши, він покинув убоге село.

Безлисті тополі та комини, з яких дуже рідко йшов дим, сумно дивились йому вслід.

Село було таке злиденне, що навіть диму не мало.

У цьому селі, в старенькій хатинці, яка до половини вросла в землю, жив наймит із двома маленькими діточками. Дівчинку звали Рожа, а хлопчика – Янко.

Давно вже наймит поховав дружину, і тепер усі хатні клопоти лягли на плечі семирічної дівчинки. Вона варила обід без жиру, пекла несмачний вівсяний хліб, доглядала п’ятирічного братика Янка. Адже батько дуже рідко бував дома. Удосвіта він виходив на ниву ненажерливого багатія і працював там до пізнього вечора. А вночі багатій гнав його в ліс по дрова, а в неділю посилав ловити рибу в річці.

Та з багатого врожаю, дров і риби наймитові нічого не перепадало.

А жорстокий багатій не вдовольнився й цим.

Якось багатій покликав наймита та й каже:

– Слухай-но, чоловіче! Вночі підеш у ліс і вирубаєш найстарішого дуба, такого, щоб і десять душ не змогли його обійняти. З того дуба завтра зробиш таку браму, щоб і з далеких сіл люди приходили дивитися й чудуватись.

Багатій добре знав, що наймит уже не повернеться з лісу. Отже, він заволодіє його хаткою і клаптиком землі...

Мовчки взяв наймит сокиру і пішов до лісу.

– Не йдіть туди, таточку! – кинулась слідом за ним Рожа.– В лісі багато лютих вовків, вони розірвуть вас.

– Не йдіть туди, таточку! – вигукнув і малий Янко.– Старий дуб може впасти на вас, і ми з Рожею залишимося сиротами!

Але марно благали й плакали Рожа і Янко – наймит подався до лісу виконувати наказ багатія.

Дуб був такий товстий, що й десять душ не змогли б його обійняти.

А жорстокий багатій тим часом пішов до наймитової хатки, відчинив двері й вікна, щоб вигнати злидні, і гримнув на дітей:

– Геть звідси! Ідіть і не повертайтеся!

Поклали діточки собі в кишені по вівсяному коржику, взялися за руки та й пішли куди дивляться очі.

Ішли вони день, ішли ніч і вийшли нарешті на великий зелений луг. На траві блищали діамантові краплі роси.

Рожа і Янко ніколи не бачили діамантів і здивовано вигукнули:

– О, блищить, наче сльози!

А сльози вони бачили дуже часто, тому й порівняли росу із слізьми.

Барвисті квіти розкривали свої пелюстки, назустріч сонцю. Метелики кружляли в повітрі, працьовиті бджілки збирали мед, дзюркотів-видзвонював струмочок, котив свої води.

– Куди поспішаєш, струмочку? – спитав Янко й нахилився, щоб умити личко.

– Далеко-далеко! – весело продзюркотів струмочок.

– Ми теж підемо з тобою,– сказала Рожа і взяла за руку братика.

Йшли вони понад струмочком довгенько, а потім Янко вирвав руку

з Рожиної руки і почав ганятися за метеликами, рвати квіти, стрибати через горбочки.

Набігався, настрибався, награвся він і дуже стомився. Схилив голівку на коліна сестрички, і обоє солодко заснули.

Прокинулись вони аж пізно ввечері. Не видно було жодної живої істоти, вже й пташки не цвірінькали на зелених гілочках.

У Рожі в кишені був шматочок вівсяного коржика. З’їли його діти і, побравшись за руки, рушили до темного лісу. Там Рожа і Янко вирішили заночувати.

На узліссі струмок попрощався з ними.

– Дзюррр... дзюррр...– весело продзюркотів він.– Я побіжу далі лугом. Не люблю темного лісу, бо там не сяють наді мною зіроньки. Ходімо разом – не пожалкуєте! От побачите!..

Та Рожа і Янко були вже далеко. Все глибше й глибше заходили вони в лісову гущавину, де мовчки стояли чорні дерева, затуляючи своїм гіллям зірки на небі.

Рожа і Янко посідали в м’який мох і знову поснули, бо дуже стомились.

Прокинулись вони вранці голодні і зажурились, бо не було вже коржиків.

– Ходімо! – сказала Рожа.– Може, втрапимо в якесь село і добрі люди нагодують нас.

Ясним сонячним ранком ліс уже не здавався їм чорним та страшним. На зеленому листі вигравали сонячні зайчики. В повітрі літали пташки, по деревах стрибали білочки.

– Як тут гарно! – сказав Янко.– Глянь-но, отой ожиновий кущик ніби кличе нас!.

Янко побіг до кущика, Рожа – слідом за ним, але зачепилася спідничкою за колючку.

Янко підбіг до кущика, всипаною стиглими ягодами.

– Ой, які чудові, які чудові! – захоплено вигукував він і простяг руку до ягід.

Раптом у нього над головою обізвалась маленька сіра пташка:

– Після кожної ягідки, яку з’їси, забудеш про все на один рік!..

– Що ти сказала? – Янко підвів голову до пташки, бо нічого не зрозумів.

– Після кожної ягідки, яку з’їси, забудеш про все на один рік!..

Янко засміявся.

– Дурний би я був не їсти,– сказав він та й почав зривати і їсти ягоди одну за одною.

– Які смачні, які солодкі! – приказував він.

Тим часом Рожа відчепила спідничку й побігла до братика. Вона й собі зірвала ягоду – аж коли почула щебетання:

– Після кожної ягоди, яку з’їси, забудеш про все на один рік!

Рожа підвела голову й побачила пташку.

«Ні, не можна забувати про рідне село, про свою хатку, про батька та Янка! Не можна забувати й про того жорстокого багатія, що завдав нам такого лиха!» – подумала вона й кинула ягоду.

– Кинь і ти, Янку! – сказала вона й схопила братика за руку. Янко випустив ягоду й заплакав. Золотисте пасмо волосся впало йому на лоб,

з очей лилися рясні сльози. Він був дуже голодний.

Рожа обняла братика, витерла йому сльози й повела далі.

– Ходімо! Ми знайдемо інший кущ! Не плач, Янку,– заспокоювала вона хлопчика.

Маленька сіра пташка летіла попереду них.

Вони підійшли до куща – ще гарнішого й ряснішого за перший,– і пташка защебетала:

– Солодка ожина, солодка ожина! їжте досхочу!..

Зраділи діти і наїлися так, аж не вірилось їм, що недавно були дуже голодні. Янко так звеселів, що почав вистрибувати й гратися. Раптом він побіг швидко, наче заєць.

– Я зараз повернусь! – гукнув він.– Чекай мене тут, стій на місці, поки повернуся!

– Янку! Янку! – жалісно закричала Рожа, але хлопчик уже був далеко. Рожа вже й не бачила його, і голосу не чула.

– Янку! Янку! – гукала вона у відчаї, але відповіді не було.

Навкруги не було нікого, тільки пташка літала над головою й щебетала:

– Ходімо зі мною, ходімо зі мною!

Рожа заперечливо похитала головою:

– Не можу, бо Янко має повернутись!

– Ходімо зі мною, ходімо зі мною! – не вгавала пташка.

– Ні, ні! Я залишуся тут. Я чекатиму братика,– крізь сльози відповіла Рожа,

Дівчинка вдивлялася у далечінь і прислухалася. Щоразу, коли шелестіло листя, колихались гілки або поміж деревами пробігав олень, вона радісно вигукувала:

– Янко йде! Янко!

Але Янко не повертався. Знову настала темна ніч.

«Тепер уже Янко не повернеться»,– подумала Рожа і, знесилена, лягла на м’який мох.

Сон огорнув її й заплющив їй очі.

Вранці, прокинувшись, Рожа побачила навколо багато ягід і жмутики солодкої трави. Це понаносили пташки.

Рожа попоїла і знову почала вдивлятися у далечінь, чекаючи Янка. Вона гукала братика, скільки було в неї сили.

Так чекала вона три дні, а на четвертий, прокинувшись, не змогла підвестися.

її босі ніжки вросли в землю, наче тоненьке коріння, тіло обернулося на тонку зелену стеблину, а рученята – на запашні пелюстки.

Недалеко на гілочці сиділа сіра пташка й щебетала:

– Я звільню тебе! Ходімо зі мною, ходімо зі мною!

Але Рожа заперечливо хитала голівкою.

– Не можу кинути цього місця, я дочекаюсь братика!

Більше Рожа не могла сказати нічого, бо личко її перетворилось на білорожеву квітку. Весь ліс осяяла красою ця квітка.

– Ти цього хотіла, ти цього хотіла! – прощебетала сіра пташка й полетіла.

Отак дівчинка Рожа стала квіткою. їжею її були тепер соки землі, питвом – блискуча роса.

Ця квітка ніколи не в’янула. І влітку, і взимку була свіжа й запашна. Вона чекала свого братика. З кожним днем вона ставала гарнішою, розкішнішою, а зелене стебло – вищим і стрункішим.

Довго, дуже довго стояла Рожа у лісі, чекаючи брата.

А куди ж дівся Янко? Що з ним сталося? Адже він і в гадці не мав покидати Рожу. Він хотів тільки погратись, пострибати, поганятись за метеликами, за пташками. А коли зібрався повернутись, на руку йому раптом сів метелик із срібними крильцями та оксамитовими очима.

– Якщо підеш зі мною, станеш багатим,– сказав метелик.

Метелик полетів, і Янко теж знявся в повітря й полетів слідом за

ним. Він забув про Рожу, забув навіть про сіру пташку. Адже він з’їв аж п’ятнадцять ягід!..

А срібнокрилий метелик сів на галявину – і раптом де й дівся.

Над галявиною пропливали хмари, все навкруги голубили сонячні промені.

Янко заплескав у долоні й застрибав:

– Як гарно, як гарно!

– Чого це ти так радієш, хлопчику? – почув він раптом незнайомий голос.

Янко глянув угору й побачив: у діамантовій кареті сидить чоловік, одягнений у золоте вбрання. В карету запряжено шестеро білосніжних коней.

– Я радію того, що світить сонечко, того, що зеленіє трава на галявині! – хоробро відповів Янко.

– Як ти сюди потрапив? – сумно спитав чоловік.

– Я прийшов звідти,– показав Янко на ліс.

– Як тебе звати?

Янко задумався.

– Янко,– нарешті відповів він нерішуче.

– Ти живеш у лісі?

– Ні...

– То де ж ти живеш? – спитав чоловік і вийшов з діамантової карети.

– Ніде!

– Немає в тебе ні матері, ані батька?

– Немає! – рішуче відповів Янко.

– А сестричка або братик у тебе є?

Янко знову заперечливо похитав головою – адже він забув про Рожу.

– Тоді я візьму тебе з собою,– сказав чоловік у золотому вбранні й відчинив дверці карети.

Янко, дуже зрадівши, стрибнув на сидіння. Білі коні рвонули з місця, і карета полетіла над лісами, полями й морями. Довго летіла, аж коли нарешті опустилася посеред озера. Чарівні коні тут же перетворились на лебедів і попливли до скляного палацу, що обертався на качиній ніжці.

Чоловік у золотому вбранні вийшов з карети і допоміг вийти хлопчикові.

– Заходь у палац,– сказав він і низько схилився перед здивованим Янком.– Віднині все це твоє. Ти – господар усього.

Янко ввійшов у палац і пройшовся по всіх залах. Все тут було із щирого золота та діамантів. Стіни були з дзеркал і відбивали блиск золота та діамантів, і від цього все навкруги здавалося ще блискучішим.

Янко мав усе, чого тільки міг бажати, але ніколи не був веселим. Сумно ходив по залах, сумно грався з сірими пташками та з лебедями на озері, а ночами його мучили дивні сни. Часто він бачив уві сні вбогу

хатку під соломою й золотоволосу дівчинку в червоному платтячку. Дівчинка брала його за руку і вела в темний ліс, а в лісі сиділа на зеленій гілочці сіра пташка й щебетала:

– Після кожної ягоди, яку з’їси, забудеш про все на один рік!..

А здалеку долинав голос:

– Янку! Янку!

Прокидаючись вранці, Янко намагався згадати свій сон, та марно – не пам’ятав нічого.

Так минали роки. Минуло їх чотирнадцять. Янко став вродливим і розумним юнаком. До всіх він був привітний, ласкавий, і всі любили його, але ніхто не бачив, щоб він коли-небудь посміхнувся.

А дивні сни Янко бачив чимраз частіше. Тепер уже і вдень він думав про те, що бачив уві сні.

Якось підійшов він до чоловіка в золотому вбранні й сказав:

– Я хочу піти звідси, пошукати те, про що я не знаю ще, що воно таке, але що я мушу знайти. Не гнівайтесь на мене.

Чоловік засміявся.

– Йди, коли хочеш! Все одно повернешся сюди, до багатства, до розкошів...

І Янко пішов.

Довго він ішов, проминав міста, села, гори, долини та річки. Зупинявся тільки на якийсь час, щоб заробити собі на хліб.

Він був працьовитий і чесний, тому люди в містах і селах часто його просили, щоб залишився в них жити й працювати; проте більш як на три дні Янко ніде не затримувався.

Цілий рік мандрував Янко по світу. Якось вийшов він на широке зелене поле. Призахідне сонце обливало його своїм м’яким промінням.

Янко зупинився, глянув у далечінь і побачив високий темний ліс. Ніде жодної людини, тільки темний ліс, поле, сонце, що заходило за обрій, та барвисті квіти, пелюстки яких вже зімкнулися, приготувавшись до солодкого сну.

А поруч весело дзюркотів струмочок.

– Дзюррр... дзюррр... далеко я біжу!..

Янко стояв наче вкопаний, аж поки сонце сіло за обрій. Так він стояв тут колись давно, маленьким хлопчиком! Ось що йому снилося! Це поле, ці квіти... А ще – дівчинка в червоному платтячку...

– Рожа! – прошепотів Янко, і забуті дні відразу ожили в його пам’яті. Він про все згадав.

Янко подався до лісу. Всю ніч ішов він лісом, а на світанку потрапив на знайому стежку і побачив на гілочці сіру пташку.

– Іди за мною, іди за мною! – прощебетала пташка, і Янко пішов за нею.

Ось він побачив ожиновий кущ, але не звернув на нього уваги.

Минали години, а сіра пташка все летіла попереду, показуючи шлях. Нарешті пташка зупинилась на широкій галявині. Посеред галявини квітла розкішна білорожева квітка. По галявині розносилися її пахощі.

Янко підійшов до квітки, і йому здалося, що пелюстки шепочуть його ім’я:

– Янку! Янку!

Він нахилився і глянув на квітку зблизька. Вона була така гарна, що Янко не наважився торкнутися її. Згадав він про Рожу, і з очей його полилися сльози. Сльози впали на пелюстки.

– Рожо, Рожо,– прошепотів Янко,– ти справді була схожа на чарівну квітку!

Не встиг Янко вимовити останнє слово, як квітка стала вже не квіткою, а вродливою, стрункою дівчиною. Це була Рожа.

Брат і сестра міцно обійнялися й заплакали від радості. Потім взялися за руки і пішли з лісу. Сіра пташка показувала їм шлях до зеленого поля. Потім пташка попрощалася й полетіла назад, до свого дерева.

Рожа і Янко повернулися в рідне село й побачили, що багатія вже прогнали. Вбоге село перетворилося на гарне містечко.

Жили Рожа і Янко щасливо й весело і ніколи більше не розлучалися.