Давно-давно колись у дрімучих лісах появився лев, та такий величезний та грізний, що бувало як заричить, так усі звірі тремтять, як осикове листя. А як побіжить бувало на роздобичу, так усіх, хто б йому не попався по дорозі, розривав на шматки і кидає. Наскочить бувало на табун диких свиней і всіх подушить. Мало яка втече од нього, а собі для їжі він брав тільки одну. Звірі в переполоху не знали, що їм і робити. Зібрали громаду і почали радитися. От ведмідь і каже:
– Знаєте що, панове? Лев щодня задирає нас не менше як по десять штук, а іноді і двадцять душ перепсує, а з’їда він мало, одного або двох, не більше, а останні гинуть дарма, бо він кожного разу хватається за свіжину, вчорашнього не стане їсти. Так-от, давайте ми його урезонимо.
– Піди попробуй, побалакай з ним! – обізвався вовк. – Він наших речей і слухати не буде. Усіх наших посланців розтерзає на шматки, і тим діло кінчиться.
– А от спробуймо, що воно вийде! – каже ведмідь. – Тільки кого б нам послати до нього?
– Іди ти, ведмедю,– сказав вовк,– ти більший од усіх і сильніший.
– Куди там моя сила годиться! Все одно я його не здолаю, як він кинеться на мене; так що сила моя тут ні до чого. Краще ти, вовче, йди, ти наче меткіший од мене.
– Що з того, що я меткіший? Що ж ти думаєш, що я встигну втекти од нього, коли він кинеться доганяти мене? Тут треба придумати що-небудь інше, а сила наша і моторність не поможе.
Виступив олень і каже:
– Знаєте що? Тут треба зуміти до лева підступити, із чого розмову почати, щоб він одразу не розгнівався.
– Ну, так іди ти, оленю, коли ти такий розумний.
– Та я сам за це діло не берусь, а я тільки так кажу, що з левом балакати запросто не можна, бо не зі своїм же братом. Треба зуміти до нього підійти.
– А кого ж ми повинні послати, на твою думку?
– Та, по-моєму, давайте пошлемо лисицю. Вона хитра, може, вона зуміє підлеститися до лева і розкаже йому, в чім річ.
– Добре ти придумав,– гукнули всі звірі,– вона зуміє до нього підійти.
Позвали лисицю, ведмідь і каже:
– Лисичко, треба тобі йти до лева побалакати з ним, урезонити його якось, а то сама бачиш, що він нас переводить дарма.
– А що ж я, хіба у бога теля з’їла чи що? Хай хто-небудь інший піде! Коли ніхто не хоче йти, так давайте виміряємось, кому припаде йти, той нехай і йде.
– Ні, лисичко, так не вийде діло; бува припаде йти тому, хто не зуміє й слова промовити, що ж воно вийде? Він там з ляку наговорить абичого, і замість того, щоб випрохати у лева милості, ще дужче розгнівить його. Громада вирішила тебе, лисичко, послати, а не хочеш – то зараз же буде тобі смерть, розтерзаємо тебе на шматки!
Лисиця засумувала, не знає, що їй робити. Не піти – біда, і піти – теж не мед. Думала, думала, а далі й каже:
– Ну, панове, піду спробую; видно, моя доля така.
Довго лисичка никала по лісу, боялась підходити до лева; то в один кінець поверне, то в другий, і все придумувала, як одурити лева, бо видима смерть страшна була. А далі несподівано наткнулась на колодязь. Тут вона й подумала: «Краще я втоплюся, ніж живцем оддаватися в зуби паскудного кровопивці... То я одразу потону, захлинусь і без болю загину, а то терпіть муку, поки він мене не розтерзає».
Підійшла лисиця до колодязя, обійшла кругом, понюхала, заглянула в колодязь, а там вода далеко-далеко. Придивилась, аж звідти теж лисиця дивиться на неї. Вона одразу не догадалась, що то ж її відображення. Кивнула головою – і та кивнула, вона язик висолопила – і та язик висолопила. «Е! стій, це ж моя образина. Недарма кажуть, що подивись у воду на свою вроду. Спробую я одурити лева; якщо він цього не знає, то я його піймаю».
Од колодязя лисичка попрямувала прямо до лева. Вона трохи повеселішала і пішла швиденько, а було вже надвечір. Стала лисиця наближатися до левових палат, аж звідти лев грізно ричить.
Злякалась лисиця, вклонилась низько та й каже:
– Ваша степенність, не веліть карати, веліть слово промовити, я вам розкажу, чого я до вас прийшла. Звірі послали нас аж трьох – двох зайців і мене,– ще з самого ранку, щоб ми поздоровили вас з іменинами. Ішли ми до вашої милості швиденько. Нас перестрів якийсь звір, схожий на вашу милість, і питає: «Куди ви йдете?» А я кажу: «Ідемо до лева, нас звірі послали, щоб ми його з іменинами поздоровили». А звір той як заричить на нас: «Який там може бути лев?! Я лев, мені всі повинні повинуватися; я вас не пущу, ви мої!» Почала я прохати його: «Та як же так? Він нас дожидав, сьогодні він іменинник, незручно. Він на нас розгнівається і всіх подушить». А він і каже: «Яке мені діло до того, що він іменинник? Я і його з’їм, як захочу». Довго я умовляла його, щоб він одпустив хоч мене, ледве одпрохалась.
Лев розсердився, забув і про те, що він голодний, питає грізно:
– Де той звірюка живе?
– Та він там живе в кам’яних палатах.
Лев схопивсь та як заричить, аж луна по лісу
розляглась, неначе в другому кінці лісу другий лев заричав.
Лисиця й каже:
– Ваша степенність, чуєте, як він заричав? Це він вас дратує.
Лев іще дужче розлютився:
– Та я його, поганця, на шматки розтерзаю! Як він сміє перечити мені! Це мій ліс! Ходім швидше туди, покажи мені, де саме він живе!
Лисиця повела лева до колодязя.
Підійшли до колодязя, лев і питає:
– Де він? Покажи мені!
– Він тут, ось у цих кам’яних палатах,– каже лисиця,– я боюсь близько підходити, а то він мене з’їсть. Ви самі подивіться.
Лев підійшов, глянув у колодязь – аж звідти дивиться на нього лев! Він вискалив зуби – і той лев вискалив зуби. Він тоді ще дужче заричав та прямо у колодязь – плиг! Стіни були кам’яні і далеко одна од другої, так що вибратися ніяк не можна було, ні за що було зачепитися. Лев бовтавсь там, поки й захлинувсь. А лисиця діждалась, поки лев утопивсь, а потім помчала до звірів.
До звірів лисиця наближалась така весела, що вони одразу помітили, що вона несе якусь радісну звістку.
Підійшла вона до них. Звірі й питають:
– Ну що ж, була у лева чи ти й зовсім не ходила до нього?
– Ходила, тепер лева поминайте, як звали: він утопився, я його одурила!
– Як одурила?
Вона їм розказала все, як було. Звірі од радості аж підскакувати почали. Не можна й пером описати їх радості!