Був такий пан ще за кріпацтва і жив самотньо, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи Господи! Був у нього прикажчик – собака, звісно, ніхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в ньому не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий, і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре, та як і не знать? – всі знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от він заплатить там золотий, чи що, і вже всякому видно, що золотий коштує, самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, – видно, що вже була в нього якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять, чи й більше, а він все догоджає, а він все догоджає, а пан все більше й більше любить його, більше йому ввіряється; дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому передав, усе довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так розповідає йому, – те так зробив, а з тим так вчинив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо все те слухать. Так ото ж вислухав він та й каже:
– Знаєш що, Іване чи Петре (як там назвав його), ти в мене найвірніший і найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди всі норовлять тільки для себе, – один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.
А прикажчик йому в пояс.
– Дякую, – каже, – за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я чай пити й обідати.
– Чому? – питає пан.
– Не їм я, – каже прикажчик, – і не п'ю зроду.
Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє:
– Не їм і не п'ю зроду!
Пройшло там скільки часу, думає пан про прикажчика, розпитав би й людей, щоб переконатися, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два очей не спускать з прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є, та все старається. Переконався пан і в цьому.
– Як же ти так живеш? – питає якось прикажчика. – Умерти ж можна.
– Чого ж тут умирать? – каже прикажчик. – Я таку штуку знаю, що всякий може відвикнуть їсти.
– Справді?! – зрадів пан. – Так відучи й мене, коли можна; а то як подумаю я, скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!
– Що ж, – каже прикажчик, – я із великим задоволеннєм, аби тільки захотіли.
– Та як же не хотіть, помилуй! – каже пан. – Коли ж ти мене відучиш? – питає.
– Та коли завгодно, – каже прикажчик, – хоч і завтра почнем.
Дождали завтрашнього дня, запряг прикажчик візка, узяв мотузку й під'їхав до ґанку.
– Як же ти мене відучиш? – питає.
– Отак і отак, – розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тому візку. А там, бачите, верст за три-чотири та було провалля й таке глибоке, що й дна йому не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніяк не можна. От і приїхали вони до того провалля.
– Посидьте, – каже прикажчик, – днів три чи чотири у цьому проваллі – і їсти більше не схочеться ніколи.
Радіє пан, що менше витрат буде, та швидше наказує опустить його: «А хто запитає, де, мов, пан, скажи, – каже, – що поїхав у Київ абощо».
Опустив прикажчик пана по мотузці у те провалля, та й поїхав собі додому. На другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:
– А що, пане, їсти хочете? – питає.
– Хочу, брате, – мовить пан.
– Нічого, паночку, це воно так зразу, – відповів прикажчик та й знову поїхав собі додому.
Приїздить знову на другий день.
– А що, паночку, їсти хочете?
– Хочу, брате, сильно! – аж ніби із серцем проказав пан.
– Нічого, нічого, паночку, – каже прикажчик та й знову поїхав.
Приїздить так і на третій день.
– А що, пане, їсти хочете?
– Хочу, – кричить пан. – Тягни скоріш!
– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, важко цей день, а тоді й байдуже, побачите! – Та й поїхав додому без пана.
Після цього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:
– А що, пане, хочеться їсти?
– Хочу! – вже ледве вимовив пан.
– Скоро не захочете, – проказав прикажчик і поїхав од того провалля.
Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знов:
– А що, пане, хочеться їсти?
А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махає, не треба б то, чи що.
Добре. Запряг тоді прикажчик коня й приїхав за ним уночі. Привіз, поклав на постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так мов і так: приїхав пан з Києва й тяжко заслаб, приїжджайте попрощаться. Поз'їжджалися пани, дивляться на нього, промовляють, а йому байдуже, – ледве дихає.
– Що з вами? – питають.
А пан тільки рукою на прикажчика показує. Всі до прикажчика:
– Розкажи нам про нього, ти все знаєш.
А прикажчик хлипає, витираючи очі.
– Нічого, – каже, – я не знаю, що з ними, бідненькими, сталось.
А пан знов показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось один пан побачив на столі папери й почав їх читати всьому панству, а в паперах тих написано, що все рухоме й нерухоме заповідається дорогому прикажчикові. Всі пани добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і почали тоді заспокоювать.
– Усе, усе буде йому, не турбуйтесь.
А пан полежить, полежить та й знову показує пальцем на прикажчика, то панство знов-таки своє:
– Не турбуйтесь, не турбуйтесь: все йому буде, все.
Полежав пан день та й Богу душу віддав. Плаче прикажчик, поховавши пана, а пригощає все панство, що поз'їжджалось; пани вже не цуралися прикажчика, що мужик, бо таким же паном став, а може, ще й багатшим. От таке-то!