Жила собі дівчинка на ім’я Уля. Жила вона в малесенькому селищі. Коли там починається весна, там дуже дзвінко дзюрчить вода в річці, солов’ї співають, а трава росте, як на малюнках художників. Та одного разу Уля побачила біля свого дому хлопчика, який сумував…
Дівчинка підійшла і запитала його:
- Привіт, як тебе звати? Мене звати Уля.
- Привіт, мене звати Михайлик.
- А чого ти не йдеш подивитися на нашу річку?
- Я не бачу нічого! – сумно відповів хлопчик.
- Як це ти не бачиш? - запитала Уля.
- Бо я - сліпий!
- Вибач, я просто не знала! - сумно відповіла Уля Михайлику.
У неї в душі стало сумно-сумно... А коли мама її покликала додому, вона, мовчазна, пішла додому...
Усю ніч вона не спала і думала: «Як так можна жити? Йому ж так важко!»
Наступного дня Уля пішла до Михайлика, вибачилась і промовила:
- Михайлику, давай дружити! Я завжди буду тобі допомагати! - Давай! – зрадів хлопчик.
Вони стали новими сусідами і новими друзями. Уля не зважала на те, що він не бачить... Натомість, дівчинка при спілкуванні з іншими дітьми просила їх поважати людей з обмеженими можливостями та завжди їм допомагати.