У неділю синьйор Чезаре прокидався пізно. Вставши з ліжка, він надягав піжаму й довго походжав по кімнаті. Тільки об одинадцятій він заходив у ванну кімнату й, не зачиняючи дверей, починав голитися.
Саме тієї хвилини чекав Франческо, шестирічний хлопчик, що дуже хотів стати лікарем-хірургом. Він брав вату, пластир, пляшечку спирту і, зайшовши у ванну кімнату, сідав на стільчик.
– Ну, чого тобі? – запитував синьйор Чезаре, намилюючи обличчя.
У будень він голився електричною бритвою, а в неділю – звичайним лезом.
– Ну, чого тобі?
Франческо мовчав, прибравши поважного вигляду й соваючись на стільчику.
– Ну, так чого ж тобі треба?
– Я тут на всякий випадок,– відповів Франческо.– Адже ти можеш порізатися. Тоді я тебе полікую.
– Гаразд,– сказав синьйор Чезаре.
– Тільки ти не порань себе навмисне, як минулої неділі,– попереджав Франческо,– бо тоді це не зарахується.
– Хай буде так,– погодився синьйор Чезаре.
Та поранити себе несамохіть було важко. Він пробував врізатись мимоволі, та марно. Старався бути неуважним, але дарма. Нарешті він якось поранився, і Франческо взявся до роботи: витер краплю крові, помазав ранку йодом і приклав до неї пластир.
І так щонеділі синьйор Чезаре дарує своєму синові краплю крові. А Франческо переконаний, що його батько неуважний.