Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Золота рибина (узбецька казка)

Казки про:
1606

Золота рибина (узбецька казка)Колись – це було за давніх часів – падишахові з міста Лочин наснилася золота рибина. Уранці він скликав своїх візирів і звелів:

– Якщо не добудете мені золотої рибини, я вас усіх розжену!

Візири заметушилися, мов несповна розуму, всі до одного поприбігали до моря, позакидали вудки й рибальські мережі, але золота рибина ніяк не ловилася.

Тим часом звістку про падишахів наказ почули міські рибалки – батько й син. Старий зрадів з тої чутки, подумавши: «От якби це мені попалася золота рибина!» Щойно він так подумав, а в його мережу й справді запливла золота рибина. Зрадів старий, мало розуму не стратив.

– Синку,– каже,– постережи рибину, а я побіжу до падишаха, спитаю, що з нею робити.

А тим часом золота рибина стала благати юнака:

– Не віддавай мене падишахові, юначе, він мене погубить.

Зглянувся юнак над гарною рибиною і випустив її в море.

Незабаром прискакав падишах.

– Де золота рибина?

– Вона була така гарна, володарю, що я зглянувся над нею і випустив її в море,– відказав молодий рибалка.

Падишах розлютився, аж ногами затупотів. А сторожа вмить схопила молодого рибалку й скрутила йому руки.

– Киньте його самого в море, рибі на обід, – звелів падишах.

Кинули юнака в море, хвилі підхопили його й понесли далеко-далеко. А старий самітний батько плакав з розпачу на березі...

Грали хвилі на морі, бурхали знавісніло...

Молодий рибалка розплющив очі й побачив себе на якомусь острові. Поряд з ним стояв ставний джигіт, очевидно, його рятівник.

– Доброго здоров’я, приятелю,– привітав джигіт юнака. Рибалка дивився на нього і очам своїм не вірив: джигіт був такий схожий на нього самого, Лі одна половина яблука на другу.

Обнялися вони сердечно, і так почалося їхнє приятелювання. Якийсь час друзі ще гомоніли, а потім розпрощались і розійшлися хто куди.

Відійшовши трохи од берега, молодий рибалка опинився у величезному саду. Блукаючи там, він зненацька набрів на кидика – маленького чоловічка що був власник острова, злий дух Алвасти.

– Добридень! – привітався до нього рибалка.

– Якби ти не привітався до мене, я б тебе живого проковтнув,– мовив Алвасти, вовком поглядаючи на рибалку. А тоді схопив його за руку і потяг до темного льоху.

– Ось на, їж, що тобі до смаку!

Рибалка був страшенно голодний. Але спершу спитав:

– А чим я маю віддячити за твою люб’язність?

– Попрацюєш годину на мене,– відказав Алвасти.

Добре під’ївши, рибалка закинув на плече міцну мотузку й торбу, що їх дав йому Алвасти, і вони пішли до старого колодязя.

– Підпережись одним кінцем цієї вірьовки,– загадав Алвасти,– полізеш у колодязь.

Рибалка так і зробив. На дні колодязя, виявляється, була багата скарбниця. Алвасти звелів накидати повну торбу коштовного каміння і прив’язати її до мотузки. Витягнувши торбу, Алвасти завалив отвір колодязя величезною брилою.

– Гей, приятелю! – гукнув рибалка.– Кинь мені мотузку, щоб я вибрався звідси!

Але той і вухом не повів.

Збагнувши, що лихий кидик не прийде на поміч, рибалка став обдивлятися підземну скарбницю. Погляд його раз у раз натрапляв на людські кістки, очевидно, то були рештки безталанних людей, обдурених злим духом.

Минуло п’ять днів. Спродавши коштовне каміння, Алвасти повернувся додому і побачив джигіта, що сидів на березі моря.

– Добридень! – привітався джигіт.

– Якби ти не привітався до мене, я б тебе живого проковтнув,– відповів Алвасти,– Ходи зі мною!

І завів молодика до того самого похмурого льоху.

– Прошу, їж досхочу!

– Але ви мені наперед скажіть, чим я маю віддячити вам? – спитався джигіт.

– Дрібниця. Попрацюєш яку годину.

Молодик не тільки добре наївся, а ще й за пазуху понабирав усілякого харчу. А тоді пішли вони з Алвасти до колодязя. Підперезавшися мотузком, джигіт спустився на дно колодязя і розшукав там молодого рибалку, що лежав уже непритомний від голоду й задухи.

– Уставай, це я прийшов,– мовив він приятелеві.

Джигіт напоїв рибалку й’ нагодував, тоді заліз у торбу, скулився і гукнув нагору:

– Тягніть!

Золота рибина (узбецька казка)Алвасти витягнув торбу й завдав собі на плечі. В одну мить джигіт розітнув торбу ножем, виліз і запхнув у неї самого лиходія. Потім джигіт витяг з колодязя свого приятеля рибалку, а туди вкинули Алвасти та й пішли собі. Незабаром зустріли пастуха, і той сказав їм:

– У нашого шаха велике горе. Його донька-одиначка славиться на весь світ своєю вродою, але німа від народження. Шах оповістив: хто вилікує її від недуги, за того він оддасть свою кохану доньку. Скільки вже закоханих у шахівну полишило свої голови під палацом, а бідолашна дівчина й досі мовчить.

Почувши про це, приятелі подалися до міста. Молодий рибалка подарував шахові коштовне каміння і сказав, що хоче спробувати вилікувати його доньку. Шах дав згоду. Коли приятелі стали на порозі палацу, поперед рибалки вийшов його приятель і сказав:

– Дозволь, спершу я спробую удачі. Якщо мені поталанить і шахівна забалакає, я вже з того самого буду щасливий, бо одружуватися я ще не збираюся. А подарунки ми з тобою чесно поділимо.

Рибалка погодився, і його приятель переступив поріг палацу.

– Не заходь сюди, загинеш,– зупиняли його служниці шахівни Але джигіт не зважив на застереження і за одну мить уже стояв проти красуні.

– Добридень, дружино мого старшого брата! – гукнув він. - Що? – скрикнула обурена шахівна. То було перше слово, вимовлене нею в житті.

– Я прийшов, щоб забрати тебе з собою.

Шахівна тремтіла й звивалася від люті, але більше жодного слова не вимовила.

– Кажи, що ти згодна! – крикнув джигіт погрозливо. Шахівна мовчала. Тоді джигіт вихопив з піхов шаблю й кинувся до красуні. Перестрашена шахівна закричала і впала додолу, а з розкритих уст її виповзла двоголова біла гадюка. Джигіт наступив на неї чоботом.

- Згодна! – вимовила щаслива шахівна й подала джигітові перстень.

Пішов джигіт до свого приятеля, розповів усе, як було, і виправив його з перснем до шаха.

За кілька днів після гучного весілля обидва приятелі і шахівна гуляли на березі моря.

Раптом друг рибалки сказав:

– Тепер уже час нам розпрощатися. Якщо колись опинишся в скруті, приходь сюди і гукни мене. Щасти тобі!

Обнялися міцно приятелі, а тоді джигіт ступив до води, обернувся на золоту рибину й пірнув у хвилі.

Аж тепер молодий рибалка збагнув, що його приятель і доброчинець був тою самою золотою рибиною, яку він колись випустив на волю.

– Щасти й тобі! – гукнув він, вдивляючись у хвилі.

Не довго жили молоді в шахському палаці. Надто вже тужив молодий рибалка за батьком та за рідним краєм. Сказав він якось про це своїй дружині, й та відповіла:

– Я на все згодна, тільки б ти був щасливий. Та хіба ми здолаємо перепливти море, що відділяє нас від твоєї країни? Наші люди не вміють будувати великих кораблів.

– Дарма,– зрадів молодий рибалка.– Мій приятель допоможе нам.

Пішов він до берега, гукнув вірного приятеля й розповів про свою скруту.

– Не журися,– відповів той.– Увечері приходь з дружиною до берега. Тут на тебе чекатиме величезна рибина. Вона розкриє свою пащу, а ви сміливо заходьте всередину. Вранці будете вдома.

Так усе воно й було, (лрашно було дивитися на ту рибину. Шахівна тремтіла від жаху, але рибалка заспокоїв її, підняв на руки й разом з нею зайшов у роззявлену пащу. Всередині було тихо й тепло. Рибина стулила рота й попливла, а молоді невдовзі поснули.

Уранці їх розбудили ясні промені сонця. Рибина лежала біля самого берега з роззявленою пащею. То був рибалчин рідний берег. Виступили молоді з пащі, кивнули рибині на прощання й подалися додому.

Зрадів старий батько, побачивши свого сина живого та дужого, а поряд з ним дружину-красуню.

– Щасти вам дожити до старості разом і в злагоді,– привітав він молодих, як годиться.

І прожили вони довге життя.