У сиву давнину, у славній столиці, жив собі один сват. З ранку до ночі він тільки те й робив, що долі людські з'єднував, наречених одне одному підшукував.
І от якось вирішив він засватати юну красуню, що мала п'ятнадцять весен від роду, за поважного чоловіка тридцяти п'яти літ. Та про літа його змовчав, правду приховав. Але шила в мішку не сховаєш: дізналися батьки дівчини, що наречений уже в літах, і розгнівалися.
– Нізащо не віддамо нашу квітку за нього! – обурилися вони. – Адже прірва між ними у цілих двадцять років!
Що було робити сватові? Подався він шукати правди до судді. Мудрий суддя, вислухавши скаргу, покликав до себе і свата, і батьків, та й питає суворо: – Ви дали слово, то чому ж тепер назад задкуєте? Яка причина вашої відмови?
Батьки й відповідають: – Одурив нас сват, пане суддя! Наречений на двадцять років старший за нашу доню, тому ми не згодні. Ми б згодилися віддати її, якби він був старший за неї ну хоча б удвічі, але ж не на стільки!
Замислився суддя, примружив око, а тоді й каже: – Нехай буде по-вашому! Віддайте дочку за цього чоловіка, але... через п’ять років. Наречений мусить цей час почекати. Тоді йому виповниться сорок, а вашій доні – двадцять. І стане він старшим за наречену рівно вдвічі, саме так, як ви й бажали.
Так розсудив мудрець. І обидві сторони, вклонившись та попросивши вибачення, розійшлися з миром. Воістину, мудре то було рішення!
Мораль: Недарма кажуть: тричі подумай, перш ніж раз промовити. Бо необережне слово, наче хитрий вузол: як зав’яжеш не дивлячись, то й сам потім не розплутаєш.