У великому старому будинку було багато гризунок. Водилися сіренькі і в кімнатах, і в коморі, і, не зважаючи на зимові холоди, шмигали навіть на подвір’ї від помешкання до хліва й назад.
На щастя, в господарстві не бракувало котів. Шкряботушки дуже боялися смугастиків. Воно й не дивно, адже коти та миші – запеклі вороги.
У битвах із пухнастиками гризунки завжди зазнавали поразки й потім потерпали від ганьби.
– Чому так не щастить? – зажурилися якось сіренькі. – Коти, звісно, дужчі, проте нас же більше – просто мусимо перемагати!
– Справи покращилися б, якби не бракувало мудрих ватажків! – упевнено заявила одна миша.
– Що ж воно буде?.. – зітхнула друга. – Як уберегти від лиха п’ятьох діточок?
Третя звелася на задні лапки, відкашлялась і рішуче підсумувала:
– Треба обрати найрозумніших і найсміливіших ватажків! Що скажуть – те й робитимемо!
– Мудрі слова! – підхопила мишача громада.
І невдовзі у гризунок уже було десять ватажків.
Обранці просто танцювали з радощів. Та й було чого. Адже ватажки – не звичайні миші!
Найрозумніші та найсміливіші з-поміж шкряботушок навіть спати лягли окремо. Ось тільки сон від них тікав. Походжаючи з кутка в куток, обранці мріяли, як перемагатимуть ворогів.
– Овва! – раптом вигукнув один із них. – Забули про важливу річ!
– Про яку?
– А де ж відзнаки, які б свідчили, що ми – славні ватажки?!
– І справді! Що ж робити?
– Що робити, що робити! Почепити відзнаки! – пихато обізвався гризун, який вважав себе найкмітливішим.
– Розумна думка! – зраділи всі.
– Прикрасьмо голови великими гарними рогами, щоб піддані впізнавали своїх героїв, – поважно обізвався наймудріший.
Сказано – зроблено.
Наступного дня десятеро обранців почепили на голови напрочуд гарні роги. Та попри почесні відзнаки, мишача армія була вщент розбита в першому ж бою. Бідолашне військо ледве втекло від котів. Солдати, рятуючись, шмигали у вузенькі нори. Ватажки й собі кидалися слідом, одначе гіллясті роги не пролазили. Отож пухнастики забрали мишей-ватажків у полон. А яка доля чекає на котячих бранців – ти й сам знаєш.