Мишкові купили велосипед. А живе він поруч зі школою. Між їхньою садибою і шкільною – сад, так що й їхати ніде. Мишко привів свій велосипед, мов коня на вуздечці.
Хлопці оточили Мишка. Обмацували колеса, педалі, руль, фару. Велосипед усім подобався. Усі заздрили Мишкові.
– Що ж, катайся,– сказав Федько й відійшов убік,– так немовби йому зовсім не хотілось кататись.
– Ти думаєш, мені справді дуже хочеться на ньому кататись? – байдуже запитав Мишко.– Бери, пробуй.
Федько, не вірячи своїм вухам, схопив велосипед, сів на нього й помчав шкільним стадіоном. Катався аж до дзвінка на урок.
На першій перерві катався Іван, на другій – Степан, на третій – Сергій, на четвертій – Оля.
Залишилися кататися й після уроків. Велосипед переходив з рук у руки. До четвертої години накаталися всі.
Мишко привів велосипед о пів на п'яту, мов коня на вуздечці.
– Де це ти досі катався? – здивувалась мати.– Хіба ж так можна?
– А я й не катався…
– Як – не катався?
– Хлопці каталися… Й дівчатка… Мама полегшено зітхнула й сказала, немовби сама до себе:
– Найбільше, чого я боялась, що ти сам кататимешся.