Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи.
А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує – пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась.
Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.
От біжить, а хлопці товар женуть.
– Здорові були, хлопці!
– Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
– Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
– Де ж таки – бичка за пиріжок.
– Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..
Таки знайшла одного,– проміняв.
– Глядіть же, – каже, – хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, аж там сміттячко…
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив’язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:
– Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров, вовчику-братику!
– А де це ти взяла бичка-третячка та саночки!
– От, де ж там! Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
– Ну то підвези ж і мене!
– Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
– Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
– Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від’їхали трохи, вовк і каже:
– Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
– Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
– Ні, не поламаю.
– Ну, клади!
Вовк і поклав. Їдуть, ідуть, коли це – трісь!
– Ой, лишенько, – каже лисичка, – санки тріщать!
– Та ні, лисичко, то в мене кісточка хруснула.
Ну, дарма, – їдуть… А вовчик знову:
– Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
– Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!
– Та ні, чого б вони ламалися?
– Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову – трісь-трісь!
– Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
– Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.
– Дай же й мені!
– Так останній.
Проїхали ще трохи.
– Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
– Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
– Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
– Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
– От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
– Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки – трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
– А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив! Лаяла його, лаяла, а тоді:
– Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
– Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
– А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
– Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
– Нащо ж ти такого нарубав!
– Коли воно таке рубається!
– А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
– Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»
– Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона. А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах, – ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З’їм бичка та й утечу!»
Приходить лисичка…
– Ну, стривай, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом. Біжить, коли це іде валка запізнілих чумаків з рибою.
Вона впала серед шляху і ноги відкинула – притаїлась, мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
– Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили Її, перевертають. Треба взяти – дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.
Ідуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибку з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає… Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.
Зирк – аж вовк-панібрат біжить.
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров!
– А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
– Рибку їм.
– Дай же й мені!
– Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
– Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
– Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку, сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
– Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку…
– Ловись, – каже, – рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:
– Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! А вовк:
– Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
– Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
– Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом – важко вже. А лисичка:
– Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом: – Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки – не витягне. А вона його ще й лає:
А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика», – от велика начіплялася, тепер і не витягнеш, Треба ж тобі помочі дати, – побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:
– Ідіть, люди, вовка бити! Ідіть, люди, вовка бити!
Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!
А лисичка тим часом ускочила в одну хату, – нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу незамішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто – та в поле… Коли дивиться – вовк насилу лізе, – добре дали йому, сердешному.
Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогнє. А вовк побачив її:
– А, – каже, – така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
А вона:
– Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, – так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
–Та я й сам нездужаю!..
– Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..
– То сідай уже, що з тобою робити…
Вона залазить йому на спину, вмощується та так стогне.
Повіз її вовк. От вона їде та все приказує:
– Битий небиту везе! Битий небиту везе!
– Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
– Та то я кажу: битий биту везе.
А сама знов нищечком:
– Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
– Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
– Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк. А вона ще визирає у вікно та й дражнить:
– Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки – не влізе.
– Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила!
Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.