На лісовій галявині у траві лежало люстерко. Хто його загубив - невідомо. Може пастушка йшла тут зі своїм стадом або молодий мисливець відпочивав на траві. А може діти приходили сюди. Хто знає? Люстерко лежало у траві, і в нього заглядали лише небо, сонце, гілки дерев, хмари та птахи, що пролітали в небі...
Якось на галявину прибіг заєць. Бачить - лежить люстерко у траві.
Подивився у нього й побачив свої вуха, свої вуса, свої очі.
Ох, адже це мій портрет! Тільки от ніяк не пригадаю, коли ж це я його загубив?
У цей час з дерева зістрибнула білка. Стриб-стриб-стриб - та й питає зайця:
- Що це в тебе?
- Я знайшов свій портрет. Тільки ніяк не пригадаю, коли я його загубив.
- Дай-но подивитися!
Білка подивилася в люстерко і побачила там своє зображення.
- І як тобі, зайцю, не соромно? Ти хіба не бачиш, що це мій портрет? На, подивись краще!
Заєць знову подивився в люстерко і знову побачив там свої вуха, свої вуса, свої очі.
- Білко, чи ти сповна розуму? Хіба ти не бачиш на цьому портреті мої великі вуха?
Поки білка та заєць сперечалися, на галявину прилетіла сойка:
- Про що це ви тут сперечаєтесь?
- Я знайшов свій портрет, - відповів заєць, - а білка каже, що це її портрет. У неї, мабуть, щось з очима сталося.
- З очима в мене все гаразд. А от у зайця, мабуть, із головою щось не те, якщо він каже, що це його портрет! Адже це мій портрет! На, подивися сама, сойко!
Сойка подивилася у люстерко і побачила там себе.
- Ех, ех, то ви обидва не сповна розуму! Це ж мій портрет! Хіба ви не бачите мій дзьоб? Адже у вас ні в кого немає дзьоба!
У самий розпал суперечки на галявині з'явився ведмідь.
- Що сталося? Чому стільки галасу?
- Я перший прийшов на галявину і знайшов свій портрет, - почав заєць. - Потім прискакала білка і сказала, що це її портрет. А потім прилетіла сойка і вирішила, що це її портрет.
- Неправда, - сказала білка. - Подивися, ведмедю, та переконаєшся, що це мій портрет.
- Нічого подібного! - розсердилася сойка. - Тут добре видно мій дзьоб. А хіба у зайця й білки є дзьоб?
Ведмідь подивився в люстерко і засміявся так голосно, що весь ліс затрусився.
- Ох, які ж ви дурні! Ха-ха-ха! Нащо ви сваритеся? Адже це мій портрет!
Ні заєць, ні білка, ні сойка не посміли сперечатися з ведмедем.
А ведмідь узяв люстерко і зашкутильгав по лісі, прямуючи до свого барлогу.
В барлозі на нього чекали ведмедиця і двоє маленьких ведмежат.
- Подивіться! - ще з порогу крикнув ведмідь. - Я приніс свій портрет. А заєць, білка та сойка вирішили чомусь, що це їхній портрет!
- Ось подивіться!
Подивилася ведмедиця й одразу ж сказала:
- Звичайно, тут ведмежа голова. Як це вони, дурні, могли помилитися?
Подивилися і ведмежата, кожне по черзі, і сказали:
- Це ти, тато, коли був іще маленьким, як ми, але, звичайно, не заєць, не білка, і тим більше не сойка.
- Так, так, синочки! Ви ще маленькі, і всі вам здаються маленькими.
І ведмідь повісив люстерко на стіну.