Жив дуже бідний чоловік. Одного дня він сидів на призьбі та й журився, що нема ні курки, ні поросяти, ні вівці коло хати, а діти просять їсти. Вони голодні й він голодний. А голод навчить розуму. І чоловік подумав: «Піду я до дідича й украду пацятко. Жінка його вигодує, і будемо мати на зиму солонину».
Уночі бідняк пішов до дідича. Заліз до його карника, схопив паця за ногу і тягне в мішок. Але воно, трикляте, так заверещало, що слуги почули і повибігали. Зловили чоловіка й потягли до пана. А пан присудив:
– Завтра прийдеш до стайні й дістанеш там двадцять і п’ять буків.
– Та най буде, паночку,– відповів чоловік, радіючи, що дідич не дає його до криміналу.
Іде він додому, глип – а в корчмі ще світиться. Зайшов, сів за стіл і говорить до людей:
– Доброго пана маємо, бодай здоров був. Він мені, люди чесні, двадцять п’ять буків подарував. Ото мені тепло від них буде!
Корчмар почув це й каже:
– Нащо тобі, сусідо, тих буків? Продай їх мені – я файно заплачу.
Чоловік почухався:
– Це ти, корчмарю, святу правду кажеш, мені тих буків і не треба. Пацятко б купити...
– Бери гроші.
– Як даш триста лей, то завтра – твої буки.
Корчмар вирахував гроші й дав їх біднякові.
Другого дня зібрав кілька фір і поїхав разом з чоловіком до панського двору. Бідний став перед ганком і повідомив дідичеві:
– Пане, я продав свої двадцять і п’ять буків цьому корчмареві. Адіть, він прийшов, аби-сьте їх дали...
І мужик тихенько висунувся з панського подвір’я.
А пан сказав слугам, аби корчмареві всипали всі двадцять і п’ять буків.