Народила вовчиха на світ вовченя и покликала кумою лисицю.
– Адже вона нам близькою ріднею приходиться, – сказала вовчиха, – і розуму в неї багато, і спритна вона, зможе мого синочка навчити й допомогти йому в житті.
Приходить лиса, така шанована і поважна, і каже:
– Дорога кумо, дякую вам за честь, надану мені, і вважаю, що й ви отримаєте від цього не менше задоволення.
На хрестинах лиса добре наїлася, розвеселилася і каже:
– Дорога кумо, в наш обов’язок входить піклуватися про дитину. Вам треба завжди мати хорошу їжу, щоб дитина добре зростала. Я знаю в одному місці вівчарські ясла, там ми могли б легко отримати смачненьку їжу.
Вовчисі пісенька прийшлася до смаку, і вона вирушила разом із лисою до селянського подвір’я. Лиса показала їй здалеку ясла і каже:
– Он там ви можете непомітно пролізти, а я тим часом на іншому боці буду роздивлятися, чи не вдасться мені схопити курку.
Але лиса нікуди не пішла, а лягла на лісовій галявині, розтягнулася та стала відпочивати.
Залізла вовчиха в ясла, а лежав там собака, і підняв він галас. Прибігли селяни, схопили куму й побили її. Нарешті усе ж вдалося втекти; вона якось вибралася і пішла додому, раптом бачить – лежить лиса. А та прикинулася і стала жалітися:
– Ах, кумонько, як мені довелося перетерпіти! Напали на мене селяни і всю мене побили; якщо ви не хочете, щоб я тут залишилася лежати та помирати, то ви повинні мене звідси понести.
Вовчиха сама ледь могла рухатися, але вже так їй стало жаль лису, що поклала вона її собі на плечі й віднесла обережно свою здорову куму до самого її дому.
Тут лиса їй і каже:
– Ну, а тепер, мила кумо, прощавайте, щасливо вам залишатися!
Посміялася над нею і побігла.