Лев та вовк (білоруська казка)

Ходив по лузі кінь. Іде лев.

– Іди за мною! – наказав лев.

– А чого я піду? – питає кінь.

– Як смієш ти розмовляти так зі мною? – крикнув грізно лев.– Хіба не знаєш, хто я? Я – звір над звірами. Я голодний і хочу тебе з’їсти.

– Е,– каже кінь,– не ті тепер часи, що хто кого нагне, той того наб’є.

– Ти осмілюєшся думати, що я слабший від тебе?

– Я в цьому певний,– каже кінь.

– Давай мірятися силою.

Лежав на лузі камінь.

– Іди сюди,– каже кінь.

Підійшли до каменя.

– Ти можеш так стукнути по цьому каменю, щоб із нього іскри посипались?

Дряпонув лев лапою по каменю – пазури поламав.

– Ой, леве, леве! А ще називаєш себе звіром над звірами! Дивись, як я стукну!

У коня на ногах були залізні підкови.

Стукнув кінь копитом по каменю, іскри так і злетіли. Злякався лев, кинувся назад у ліс. Біжить, не оглядається.

– Куди біжиш, леве? – питає його вовк.

Лев сказав вовкові, якого страшного звіра він зустрів.

– І ти його злякався? питає вовк.– От, якби він мені попався, я швидко з ним поквитався б. Тільки покажи мені його.

Узяв лев вовка в передні лапи, сам на задні став.

– Дивись!

Леву здалося, що він легенько вовка тримав, а в того кістки затріщали і дух вилетів геть.

– Ну що, бачиш?

Нічого не каже вовк.

– Чого ж ти мовчиш?

Опустив лев вовка на землю, бачить – не дихає вовк.

– Ех ти, хвалько, тільки побачив його і то зомлів. А я мірявся з ним силою!

Кинув лев вовка, а сам далі побіг.