Був цар, а в того царя був міністр. Цар дуже любив міністра. Одного разу пішов міністр у ліс на прогулянку. Ішов він лісом і почув крик на дереві. Подивився вгору, а на дереві сидить змій і кричить:
– Рятуйте мене!
А міністр каже:
– Як же я врятую тебе, як ти так високо? Я туди не залізу.
– Ти врубай довгий патик, щоб досягнув аж до мене, і я злізу по патикові на землю,– каже змій.
Подав міністр змію патик, а той зліз по патикові і обкрутився кругом шиї міністра. І каже міністрові:
– Ти будеш носити мене, скільки житимеш. Я не злізу з тебе.
Міністр засумував. Вернувся він до царя і каже:
– Знайшов я собі у лісі нещастя.
А цар говорить:
– У мене в хороший стрілець. Як устрілить він, то так і попаде змійові в голову.
– Хоч мене й уб'ють, але я задушу міністра, поки умру,– каже гадина цареві. А цар не хотів, щоб пропав міністр.
Міністр і каже:
– Піду в світ, щоб ніхто не бачив моєї біди.
Йому було соромно й незручно носити гадину на шиї. І пішов міністр у світ. Ішов він, ішов, дивиться, а на імаші[1] діти пасуть худобу. І граються в суд. Один з хлопців за суддю, а два за помічників. Міністр пройшов попри тих хлопців і не сказав «здрастуйте». Тоді «суддя» посилає своїх помічників, щоб вернули його назад.
– Що ти за один, що «здрастуйте» не кажеш?
Він вибачився і говорить:
– У мене велика жура – гадина на шиї. Я такий заклопотаний, що й людей не бачу.
А «суддя» хоче міністра судити. Почали процес, узяли папери, пишуть. І каже «суддя» гадові:
– На суді треба стояти. Як ти не будеш стояти, а сидіти в нього на шиї, то ми тебе першого засудимо.
Гад зліз, а «суддя» дав команду своїм хлопцям:
– Вийте гадину!
І вони били змія палицями, аж поки не вбили.
Тоді сказав «суддя» міністрові:
– Іди своєю дорогою.
Прийшов міністр до царя, і цар дуже зрадів, що той збувся гада. Та й питає міністра:
– Хто ж це такий знайшовся, що зняв із тебе гада?
Міністр каже:
– Ішов я в такім-то селі, і суддя засудив того гада на смерть.
Цар зацікавився. Як же так? Він, цар, не міг змусити гада злізти, а якийсь сільський суддя змусив.
– Іди приведи того суддю до мене,– каже цар.
Запрягли коні в бричку, і поїхав міністр. Приїхав у те село і питає:
– Де суддя живе?
Справили його до судді. Він зайшов і дивиться – не той суддя, що гада судив. Каже міністр:
– Це не той суддя.
А той хлопець пас худобу судді і саме пригнав її з поля. Побачив його міністр та й каже:
– Ось суддя!
Бере він хлопця у бричку і везе до царя.
У той час приходить до царя баба і скаржиться:
– Я стара і бідна. Маю троє дітей і ходжу по людях просити. Як ішла додому, звіявся Вітер і взяв мою торбу з хлібом. Вітер кинув той хліб просто в озеро. Мої діти лишилися голодні.
А тут якраз міністр хлопця-суддю привіз. Цар і каже бабі:
– У мене є тут суддя. Най він судить Вітра. Бери і суди,– наказує хлопцеві.
Хлопець бере папір, перо і пише записку до Вітра. Та відчинив вікно і кинув записку надвір. І з’явився Вітер до царя. І каже цареві:
– За те, що кинув бабі хліб в озеро, дам їй таке добро, що скільки жити буде, не буде просити хліба.
– Іди додому,– каже хлопець бабі. – Як не зробить Вітер те, що обіцяв, то ми його покараємо.
Поки баба прийшла додому, у неї в хаті і кругом хати було стільки всілякого добра, що зроду такого не бачила: і хліба, і худоби, і грошей – чого хочеш.
Цар дуже здивувався. «Як це так? Я цар і не можу Вітра судити, а цей хлопець судив».
У того царя паслася в лісі худоба. Там, у лісі, вона й ночувала. У лісі був корівник, і щовечора цар посилав туди сторожа. І хто йшов за сторожа, назад не вертався, пропадав. Хлопець-суддя просить: «Пошліть мене за сторожа». Цар не хотів пускати в ліс хлопця, бо любив його. Але хлопець утік. І взяв з собою до лісу книжку.
У лісі була маленька хатка для сторожів. Зайшов хлопець у ту хатку, поклав книжку на столик і читає. А посеред ночі приходять до нього нечисті й кричать: «Виходь надвір! Корівник завалився, побив худобу, а ти сидиш!» Він мовчить. Нечисті зайшли в хату і почали мучити хлопця, щоб заговорив. А він мовчить. І так він мовчав, поки не прийшов той час, коли вони мусили забратися. На другу піч так само мучили хлопця нечисті. І він не заговорив. А на третю так його мучили, що ледве живий лишився. Але не заговорив. І щезли нечисті. А до хлопця прийшло троє людей і кажуть: «Ти врятував себе, врятував і нас. Іди з нами, дамо тобі за це нагороду».
Взяли вопи хлопця і завели в печеру. Дали йому там три вуздечки й сказали: «Як тобі щось треба буде, бери одну вуздечку, тряси нею, і з’явиться кінь. І той кінь зробить для тебе, що тільки захочеш». Він узяв вуздечки і вернувся на своє місце в лісі.
У того царя був серед худоби бугай з золотими рогами. А сусідський цар мав дочку. Вона була дуже хитра.
Якось приходить сусідський цар і каже цьому цареві: «У тебе є хитрий сторож, але моя дівка його обдурить, і він їй віддасть золоті роги». От і сперечаються царі: той каже, що не дасть сторож роги, а другий – що дасть.
А за сторожа коло тих золотих рогів хлопець-суддя.
Приходить до нього увечері царська дочка і плаче:
– Мене захопив вечір, і кругом ліс. Куди я дінуся? Може, переночую в тебе?
– Будеш ночувати, але надворі,– каже.– В хату я тебе не пущу.
І вона погодилася. Лягла надворі. А потому знову заплакала:
– Я боюся надворі.
А він їй каже:
– Іди в хату. Тільки знай, що на підлозі будеш спати, бо в мене ліжко одне.
Зайшла вона в хату, лягла на підлозі та й знов плаче.
– Чого ти плачеш? – питає він.
– Я боюся на підлозі сама.
І він пустив її на ліжко, і спали вони разом.
Встали вони рано, а вона знов плаче.
– Чого ти плачеш? – питає він.
А вона йому й каже:
– Тато післав мене до тебе за золотими рогами. І як ти не даси мені ті роги, я не можу вертатися додому.
І він пожалів дівчину і дав їй золоті роги.
А через якийсь час сусідський цар побачив, що його дочка при надії і в неї буде дитина. Розгнівався Він, прийшов до другого царя і каже: «Твій сторож он що вчинив! За це йду на тебе війною».
Посилає цар міністра у ліс до судді: «Іди і скажи йому, що через нього завтра почнеться війна.» Почув це хлопець і засукував, бо він був винен.
Міністр вернувся до царя, і збираються вони на війну. А хлопець устає рано, бере вуздечку. Потрусив нею, і з’явився перед ним срібний кінь, запитує:
– Що накажеш, суддя?
– Щоб одяг був срібний і зброя. Підемо воювати, бо сусідський цар виходить війною.
І кінь дав йому срібний одяг і зброю.
– Сідай верхи, ми поб’єм того царя.
Поїхали вони на війну. Вояк у срібному одязі налетів на військо ворожого царя і порубав його. І десь не стало його, вояка, у срібному одязі. Цар цікавиться: «Що за вояк такий хоробрий?»
Вернувся цар із військом додому. А на другий день сусідський цар знову пішов війною. Хлопець потрусив вуздечкою і з’явився другий кінь, золотий. І дав він хлопцеві золотий одяг і золоту зброю. Поїхав той на війну і знов побив ворожого царя.
На третій день хлопець-суддя викликав третього коня. Це був кінь діамантовий. І дав він хлопцеві діамантовий одяг і діамантову зброю. І билися вони знов. І хлопця поранили, розрубали йому палець. Але він таки переміг вороже військо.
Як цар побачив, що хороброго вояка поранило, узяв свою хустину, перервав наполовину і перев’язав йому рану. Той знову зник.
А сусідський цар каже цьому цареві: «Більше не нападу». І робили вони мир.
На другий день святкує цар перемогу і посилає міністра, щоб привіз на свято хлопця-суддю. Приходить міністр у ліс і каже:
– Сьогодні ми робимо бал, бо перемогли сусідського царя.
А хлопець каже:
– Я не піду, бо побив руку.
Але міністр таки повіз його до царя. Цар подивився на зав’язану руку і каже хлопцеві:
– То треба було взяти чисту хустину.
Дав цар наказ зняти з руки брудну хустину і зробити перев’язку. Як почали розв’язувати, цар упізнав свою хустину. Він спитав:
– То це ти був на війні?
– Я.
І цар узяв його собі за сина.
– Після моєї смерті будеш царем.
Після балу хлопець-суддя каже цареві:
– Я оженюся і візьму за жінку дочку того царя. Ту, якій я дав золоті роги.
І поженилися вони. І цар передав йому царство.
[1] Тут: луг.