У добрі старі часи – а вони й справді були добрими, хоча то були не мої часи, і не твої, та й нічиї, – жила на світі дівчина. Звали її Розмарі. Була вона весела і роботяща. Та все б нічого, якби не зла мачуха.
Отож Розмарі доводилося з ранку до ночі поратися по господарству, натомість, щоб приміряти нові наряди, їсти смачні тістечка й розважатися з подругами, як це роблять усі дівчата. То мачуха загадувала мити кам’яну підлогу, і Розмарі, повзаючи на колінах, терла її щіткою. То змушувала прати, і вона, засукавши рукави, цілий день стояла біля ночов.
Та чим краще працювала дівчина, тим гірше ставилася до неї мачуха і все більше її ненавиділа. Якщо Розмарі вставала рано, мачуха бурчала, мовляв, їй не дають спокійно поспати. Коли ж готувала обід, мачуха казала, що його не можна їсти.
Бідна Розмарі! Цілими днями вона трудилася, і все було не так, все було погано.
А одного дня мачуха надумала й зовсім позбутися її. Підкликала падчерку і каже:
– Візьми решето і ступай до джерела, що край світу. Набери у решето води, та дивись, принеси його повним ущерть, а ні, то нарікай на себе!
Мачуха гадала, що Розмарі нізащо не знайде джерело край світу. А якщо і знайде, то хіба ж донесе воду в решеті?
І дівчина вирушила в дорогу. Кожного стрічного запитувала вона, де знайти джерело край світу. Але ніхто не знав.
Нарешті зустріла стареньку згорблену бабусю з суч-куватою палицею в руках. Та щось шукала в дорожній пилюці.
– Що ви загубили? – запитала її Розмарі.
– Два пенси.
– Я вам допоможу, – запропонувала Розмарі й заходилася шукати монетки.
А оскільки очі у неї були молоді й зіркі, то вона одразу знайшла їх.
– Дякую тобі, моя дитино, – мовила бабуся. – Сама я ніколи їх не знайшла б! А куди ти йдеш? І нащо тобі це решето?
– Я шукаю джерело край світу, – відповіла Розмарі. – Та, мабуть, такого й немає. Мачуха наказала мені принести повне решето води з джерела, що край світу. А не принесу – вона мене зі світу зживе.
– Я знаю це джерело, – мовила стара, – і покажу тобі дорогу.
І вона розповіла дівчині, як знайти джерело край світу. Та подякувала і швиденько побігла далі.
А ось і джерело. Нагнулася Розмарі, зачерпнула решетом холодної води. Та тільки-но підняла його, а вода вся і вибігла. Пробувала набирати ще іще, але щоразу вода витікала. Стомилася дівчина і заплакала.
Раптом із-під лопуха вистрибнула велика зелена жаба, сіла навпроти Розмарі й запитала:
– Що сталося, люба?
– Ой, бідна я бідна! – відповіла на те Розмарі. – Мачуха веліла мені принести решето води з джерела край світу, а я не можу цього зробити!
– Що ж, – сказала жаба, – обіцяй виконувати всі мої прохання упродовж усього дня і ночі – і я навчу тебе, як набрати в решето води.
Розмарі погодилась, і жаба навчила:
– Виклади мохом, додай трохи глини, та й віднесеш так води до хатини.
А потім скік-скок і плюхнулась прямо у джерело на краю світу.
Розмарі відшукала моху, вистелила ним дно решета, зверху обмастила глиною та й зачерпнула води. Цього разу вода вже не витікала. Розмарі хотіла було йти додому, але тут жаба вистромила голову з води і проквакала:
– Так пам’ятай, що обіцяла!
– Пам’ятаю, – відповіла Розмарі.
А сама подумала: “Що вже такого поганого може зробити мені якась жаба?”
Нарешті повернулася вона додому з решетом, повним води з джерела на краю світу. Як побачила її мачуха, мало не луснула від злості, та ні слова не сказала.
Того ж вечора Розмарі почула тихий стукіт у двері – тук-тук-тук – і чийсь голос:
– Відчини швидше двері, не бійся біди, пригадай джерело, що край світу. Пам’ятаєш, як решетом воду несла через луг, з джерела, що край світу.
– Що це означає? – закричала мачуха.
Довелося Розмарі розповісти їй усе.
– Дівчина має виконувати свої обіцянки! – сказала мачуха.
– Іди-но і відчини двері!
Вона зраділа, що падчерці доведеться коритися мерзенній жабі.
Розмарі відчинила двері й побачила на порозі жабу. Скік-скок – жаба скочила до дівчини й попросила:
– Підніми на коліна, не бійся біди, посміхнися до мене привітно. Пам’ятаєш, як решетом воду несла через луг, з джерела, що край світу.
Розмарі не хотілося брати на коліна жабу, та мачуха наказала:
– Зараз же візьми її, зухвале дівчисько! Дівчина має виконувати свої обіцянки!
Довелося Розмарі взяти жабу на коліна. А та посиділа-посиділа й каже:
– І за стіл посади, не бійся біди. Пригадай джерело, що край світу. Пам’ятаєш, як решетом воду несла через луг, з джерела, що край світу.
Це прохання жаби Розмарі виконала охоче – принесла хліба, кухоль молока. Та наїлась і мовила:
– Поруч спать поклади, і не бійся біди, Пригадай джерело, що край світу. Пам’ятаєш, як решетом воду несла через луг, з джерела, що край світу.
– Ні за що! – вигукнула Розмарі. – Ти така холодна й слизька! Мені бридко навіть до рук тебе брати!
Та знову втрутилася мачуха:
– Виконуй, що обіцяла, дорогенька! Дівчина має тримати своє слово! Роби, що тобі велять, а ні, то забирайся звідси геть разом зі своєю жабою!
Розмарі поклала жабу в ліжко, але якнайдалі від себе. А зранку жаба їй і каже:
– Ти сокиру візьми і не бійся біди, відрубай мені голову спритно. Пам’ятаєш, як решетом воду несла через луг, з джерела, що край світу.
Спочатку Розмарі не хотіла виконувати цього наказу жаби – адже вона пам’ятала, як та допомогла їй біля джерела край світу. Проте жаба наполягала, і тоді Розмирі взяла сокиру й відрубала їй голову.
І раптом – о диво! – перед нею постав юнак.
Він розповів дівчині, як злий ворожбит зачаклував його, і додав:
– Зняти чари з мене могла тільки дівчина, котра погодилась би виконувати всі мої накази цілий день і цілу ніч, а зранку відрубала б жабі голову.
Ну й здивувалася мачуха, коли замість мерзенної жаби побачила вродливого юнака! І не до душі їй було, коли хлопець сказав, що хоче одружитися з її падчеркою. Незабаром вони обвінчались і покинули мачуху назавжди.