Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Джек та бобове дерево (англійська казка)

Казки про:
5063

Джек та бобове дерево Давно-предавно, а точніше сказати – не пригадаю коли, жила на світі бідна вдова з сином. Допомоги їм чекати не було звідки, отож і жили вони нужденно, часом не лишалося ні жменьки бо-рошна, ні жмутика сіна для корови.

От одного разу мати й каже:

– Що ж вдієш, Джек, доведеться
нам продати корову.

– Навіщо? – запитав той.

– Він ще запитує навіщо! Та щоб купити хліба, нерозумна твоя голова!

– Гаразд, – погодився Джек. – Завтра ж уранці відведу Рябуху на ярмарок. Візьму за неї добрі гроші, не журіться, мамо.

Наступного дня прокинувся Джек рано-вранці, зібрався й погнав корову на ярмарок. Дорога була неблизькою, і Джек раз по раз звертав із прибитої пилом дороги, щоб самому відпочити у затінку й дати змогу корові попастися на свіжій траві.

От сидить він під деревом і раптом бачить: бреде дорогою якийсь невеличкий чоловічок з торбиною за плечима.

– Добридень, Джек! – привітався дивний чоловічок і зупинився. – Куди це ти прошкуєш?

– День добрий, не знаю, як вас величати, – обізвався Джек. – Іду на ярмарок корову продавати.

– То продай її мені, – запропонував чоловічок.

– Охоче, – відповів Джек. – А то брести у спеку туди й назад. Що ж ви за неї дасте?

– Стільки, що тобі й не снилося!

– Невже?! – засміявся Джек. – Що мені снилося, про те лиш я знаю.

Тим часом чоловічок зняв з плеча торбинку, подлубався в ній, вийняв п’ять звичайних бобів і простягнув Джекові:

– Тримай. Гадаю, цього буде досить.

– Що? – здивувався Джек. – П’ять бобів за цілу корову?

– Так, п’ять бобів, – поважно ствердив чоловічок. – Але яких бобів! Увечері посадиш – на ранок виростуть аж до неба.

– Овва! – вигукнув Джек, розглядаючи боби. – А коли вони виростуть до неба, що тоді?

– А далі дивись сам, – відповів чоловічок.

– Гаразд, домовились, – погодився Джек.

Взяв він боби, віддав дивному чоловічкові корову й гайда додому. Та й каже матері:

– Продав я корову. Але ви ніколи, матусю, не здогадаєтесь, скільки мені за неї дали. – І показав їй п’ять бобів.

Побачила мати боби – і слухати далі не схотіла – розгнівалась:

– Ой лишенько! Чи бачив хто, щоб корову віддати за п’ять бобів? Ось тобі! Ось, ось! А боби твої отуди! – і викинула їх за вікно. Сіла біля печі й гірко заплакала...

Прокидається вранці Джек, а в хаті якось похмуро, хоча надворі сяє сонце. Й одразу – до вікна.

Що за дивина! Хитається біля вікна густий ліс. За ніч боби, які мати викинула вчора ввечері, проросли і їхні стебла – міцні та гнучкі – вигналися високо-високо, аж до самісінького неба. Отже, правду казав дивний, чоловічок: боби таки чарівні.

"От так-так! – сказав собі Джек. – Що там, матусю, не кажіть, а ціна таки непогана за одну стару корову! Нехай мене назвуть телепнем, якщо ця бобова драбина не сягає самого неба. Що ж все ж таки робити далі?"
І раптом він пригадав слова вчорашнього чоловічка: "А далі дивись сам".

От і подивлюся, – вирішив Джек.

Учепився він за одну стеблину і поліз угору, як по драбині. Довго він ліз і нарешті дістався неба. Бачить, широка біла дорога простягла^я перед ним. Пішов він тим шляхом і незабаром побачив величезний будинок і велетенську жінку на порозі.

– Який прекрасний ранок! – привітався Джек. – І який чудовий у вас будинок, господине!

– Чого тобі, хлопче? – пробурчала жінка-велетень, з підозрою розглядаючи Джека.

– Добра тітонько, – відповів Джек, – з учорашнього дня у мене й крихти в роті нё було. Чи не дасте хоч би що-небудь попоїсти?

Жінка була добра. Жаль їй стало хлопця, отож впустила його на кухню і дала трохи хліба, сиру та молока. Тільки-но Джек проковтнув свій сніданок, як за вікном почулися важкі кроки: гуп! гуп! гуп! туп! То велетень повертався додому.

– Ой лишегіько! Що робити? Куди тебе заховати? А лізь-но сюди – в піч. – І вона підсадила хлопця в піч та й закрила її заслінкою. Тієї ж миті двері розчинилися і до кухні зайшов здоровезний і потворний велетень-людоїд.

Принюхався, засопів і голосно заревів:

Тьху! Фух! Ух! Хух!

Чую людський дух!

Ну, хай мертвим чи живим –
Все ж поснідаю я ним!


– Мабуть, старієш ти, чоловіче, і нюх у тебе притупився, – заперечила йому жінка. – То не людський дух, а запах носорогів, яких я тобі готувала на сніданок.

Велетень не любив, коли йому нагадували про старість. Невдоволений, сів за стіл і похмуро з’їв усе, що подала дружина. Після сніданку він мав звичку лічити своє золото. Отож і, цього разу відкрив скриню, витяг капшуки золота та й почав лічити червінці. Довго лічив, аж доки не задрімав.

Тоді Джек тихенько вибрався зі своєї схованки, вхопив один капшук – той, що ближче лежав, – і кинувся навтьоки. Повернувся він додому і віддав матері золото. Цього разу мати не сварила його, а навпаки – похвалила.

Та минув час, золота не стало, і вони зробилися такими ж бідняками, як і раніше.

Звичайно ж, мати і слухати не хотіла про те, щоб Джек знову йшов до велетня. Та Джек вирішив по-своєму. Якось вранці, потайки від матері, він виліз по бобовому стеблу на небо, на той самий білий шлях, який вів до будинку велетня-людожера: там на кухні жінка велетня готувала сніданок.

– Доброго ранку, господине! – привітався Джек.

– А, це ти! – мовила дружина велетня і нахилилася, аби краще розгледіти гостя. – А де капшук з червінцями?

– Якби я те знав! – відповів Джек. – Золото завжди кудись щезає, просто дивина! Чи прийшов би я до вас просити скибочку хліба, якби мав золото?

– Мабуть, ти правду кажеш, – погодилась вона і подала Джекові шматочок хліба.

ї раптом почулося – гуп! гуп! туп! туп! – здригнувся будинок від людожерових кроків. Господиня ледве встигла засунути Джека в піч і прикрити заслінкою, як людожер ввалився до кухні:

Тьху! Фух! Ух! Хух!

Чую людський дух!

Хай хоч мертвим чи живим –
Все ж поснідаю я ним!
– проревів велетень.

Та жінка, як і минулого разу, почала докоряти йому: мовляв, людським духом і не пахне, просто нюх у нього в старості притупився. Велетень не любив таких розмов. Він похмуро з’їв свій сніданок і сказав:

– Жінко! А принеси-но мені курку, ту, що золоті яйця несе.

Дружина принесла йому курку, а сама вийшла худобу порати.

– Несися! – наказав велетень, і курка, кудкудакнувши, знесла золоте яйце.

– Несися! – наказав він знову, і вона одразу знесла друге яйце.

Так тривало довгенько, аж поки велетень не втомився від такої забаванки. Тоді Джек виліз із печі, вхопив чарівну курку і гайда навтьоки. Та коли він пробігав двором велетня, курка закудкудакала, і дружина велетня почула й кинулася наздоганяти Джека. На щастя, вона заплуталась у своїй довгій спідниці, упала, а Джек тим часом встиг добігти до бобового стебла і опуститися вниз.

– Поглянь, що я приніс, матусю!

Поставив Джек курку на стіл і наказав: "Несися!" – і золоте яйце покотилося столом. "Несися!" – і з’явилося друге яйце. І третє, і четверте...

Звідтоді Джек і його мати вже не боялися нужди, адже чарівна курка завжди дала б їм стільки золота, скільки б вони того побажали. Тому мати взяла сокиру і хотіла зрубати бобове стебло. Та Джек заборонив їй це робити^ Він сказав, що це його стебло і він сам зрубає його, коли буде треба. Насправді він вирішив ще раз побувати у велетня. А мати задумала зрубати стебло іншим разом, щоб Джек не знав, а тому заховала сокиру неподалік від бобів, щоб сокира була під рукою. І ви незабаром дізнаєтесь, як це знадобилось!

І от одного чудового ранку Джек подерся по стеблині на небо. Цього разу хлопець схитрував. Не поліз у піч, як то було іншим разом, а сховався за кущами в садку.^Сидить і чекає, доки людожерчиха набере води з криниці, а тоді шаснув до кухні й стрибнув у жбан із борошно^ Недовго й сидів там, коли це: гуп! гуп! туп! туп! Заходить велетень, а за ним і його дружина.

– Щось тут знову людським духом пахне! – вигукнув людожер. – Хтось тут є, жінко!

А та й каже:

– Це, мабуть, той хлопець, який украв торбу золота й курку, що золоті яйця несе. Ось зараз я його знайду. Мабуть, він у печі.

Однак у печі нікого не було. Вони обнишпорили всю кухню, але так і не здогадалися заглянути до жбана з борошном. Бо нікому й на думку не спало шукати хлопця у борошні!

– Невже я таки помилився! – досадував людожер.

А поснідавши, він і гукає дружині:

– Принеси-но золоту арфу!

Принесла, поставила на стіл, а сама вийшла порати худобу.

– Співай, арфо!

І арфа заспівала, та так солодко, як і птахи лісові не співають. Велетень слухав-слухав та й задрімав, поклавши голову на стіл.

Тоді Джек вибрався із борошна, підкрався до столу, схопив золоту арфу і гайда з хати. Та спіткнувся об поріг, і арфа озвалася людським голосом:"Хазяїне! Хазяїне!"
Прокинувся велетень і побачив, як хлопець тікає з його арфою. Джек мчав швидше, ніж вітер. А людожер – за ним величезними стрибками, виповнюючи небо диким ревищем.

А втім, якби він менше ревів, а беріг сили, то, мабуть, наздогнав би Джека. Ось він уже й руку простягнув, щоб схопити хлопця, але той все ж добіг до бобового стебла і почав швидко-швидко спускатися з арфою.

Людожер зупинився на краю неба і задумався. Торкнувсь бобового стебла і навіть похитав, прикидаючи, чи ж витримає воно його вагу. Однак цієї миті арфа знову покликала знизу: "Хазяїне! Хазяїне!" – і він зважився, поліз. Стебло вигиналося під його вагою, листя зливою сипонуло з гілок, гнулася і хиталася уся величезна зелена драбина. Джек поглянув угору і побачив, що велетень наздоганяє його.

– Мамо! Мамо! – закричав він. – Сокиру, несіть швидше сокиру.

Та сокиру довго шукати не довелося: як пам’ятаєте, вона була захована в траві під стеблом.

Тут Джек скочив зі стебла на землю, схопив сокиру й одним махом перерубав бобове стебло. Захиталася зелена велетенська драбина і з тріском упала на землю. А разом з нею рухнув і розбився людожер.

Відтоді Джек з матір’ю зажили щасливо й безтурботно. Вони побудували собі новий будинок. Кажуть, Джек одружився з принцесою. Та чи це так – не відаю. Але те, що жили вони довгі-довгі роки мирно і благополучно, то це правда. А коли, часом, до них навідувався смуток чи втома, Джек діставав золоту арфу, ставив її на стіл і наказував:

– Співай, арфо!

І їхня печаль зникала безслідно.