Жили колись дві жабки. Були вони подруги і жили в одній канаві.
Одна з них була справжня лісова жабка – спритна, смілива, весела.
А друга була боягузка і ледарка. Про неї навіть казали, ніби вона народилася не в лісі, а десь у міському парку...
Якось вночі пішли жабки погуляти.
Ідуть лісовою стежкою, як раптом бачать – стоїть хатка.
А біля хатки – льох, а з того льоху пахне чимось смачним.
Забралися вони до льоху, стали там грати та стрибати.
Стрибали, стрибали, аж поки впали у глечик зі сметаною.
І почали тонути. Але ж тонути їм, звісно, не хотілося, і тоді стали вони плавати й борсатися.
У глечика були дуже слизькі й високі стінки, і жабкам було аж ніяк звідти не вибратися.
Та жабка, що була ледаркою, думає: "Все одно мені звідси не вилізти, нащо ж мені дарма борсатися, краще вже одразу потонути."
Подумала так і потонула.
А друга жабка думає: "Е, ні, потонути я завжди встигну, я краще ще трохи поборюся, поплаваю, хто знає, може воно щось із того й вийде".
Тільки – ні, нічого не виходить, як не плавай, далеко не упливеш.
Проте не здається жабка. "Нічого! Адже я ще жива – отже, треба жити!"
З останніх сил бореться хоробра жабка зі своєю жаб'ячою смертю, дриґає лапками і думає: "Ні, не здамся!"
Як раптом – що таке? Під ногами у жабки не сметана, а щось тверде, наче земля.
Подивилася вона униз і здивувалася: грудка масла!
"Адже це я сама, своїми лапками з рідкої сметани тверде масло збила!" – зраділа жабка.
"Отже, добре я зробила, що одразу не потонула!"
Подумала жабка так та й вистрибнула з глечика.
І пострибала жабка додому, у ліс.
А друга жабка так і залишилася лежати у глечику. Що ж... Правду кажучи, сама ти, жабко, винна. Не зневірюйся! Не вмирай раніше за смерть.