Жив-був цар, дуже до небилиць охочий. І видав він указ:
«Хто прийде до мене зі своєю вигадкою і у відповідь почує «брехун» – тому дарую півцарства».
Першим прийшов пастух:
– Довгих тобі літ, царю! Була у мого батька палиця, якою можна було аж до неба дотягнутися і Чумацький Шлях замутити.
– Може бути, – кивнув цар. – Ось у мого діда була люлька, так він її од сонця прикурював.
Пішов пастух з порожніми руками.
Його змінила швачка:
– Пробач, царю, що забарилася. Вчора така гроза трапилася, що блискавка небеса розрізала – довелося зашивати.
– Добре діло робила, – похвалив цар. – Та, мабуть, гнилими нитками зашивала – вранці дощ знову пішов.
Пішла і швачка піймавши облизня.
А бідняк з міркою в руках тут як тут.
– За чим прийшов? – здивувався цар.
– Ти мені мірку золота заборгував.
– Я? Тобі? Мірку золота? – зарепетував цар. – Брехун!
– А, брехун? Півцарства щоб зараз мені було.
– Свята правда, забув! – почав шукати шляхи до відступу цар.
Але вже й не бідняк йому каже:
– Ну так відсипай мірку золота!