Був собі батько, а в нього один син. От як став батько вже старий, так перестав його син поважати і жаліти так, як слід старого батька.
Одного разу почали вони молотити і син на сніданок нарізав беззубому батькові самих шкуринок, а собі брав м’якушку. Встав батько з-за столу голоднісінький, одначе пішов – таки молотити.
Як стало вже сонечко на обід, син і кличе батька обідати.
– Почекай, сину, – сказав йому батько, – бо ще їсти не хочеться.
Почекав син трохи, а їсти дуже хоче; от він і кличе вдруге батька; а батько знову і каже:
– Та щось їсти не хочеться.
Вже й сонце з обіду звертає, а вони все ще не йдуть обідати. Дивується син, що батько й досі не йде обідати, та й питає:
– Чому це ви, тату, й досі не голодні? А в мене аж шкура болить – їсти хочеться.
– А тому, – сказав йому батько, – що їв шкуринки, а в шкуринці увесь хліб; м’якушка ж все одно, що й трава, в ній сили немає...
З тої пори став син собі шкуринку залишати, а батькові м’якушку. А тому так і треба було.