В однім селі жила баба, сама-самітна. Взяла вона курмеї в руки та й пішла до лісу по дрова. Набрала дров, нав’язала в курмеї, поклала на плечі. Оден кінець дров на плечах, а другий ззаду везеться за нею. Іде вона з гори, везе ті дрова, і нараз її щось сперло. Баба обглянулася назад, чи хтось її не тримає – нема нікого. Тягне вона далі. Знов її спирає щось. Вона зверла в’язку з плеч, дивиться, чи щось не зачіпає її по дорозі. Ні, дорога вільна. Взяла в’язку на плече та й везе далі. Аж тут нараз підбігає до неї якийсь чоловік.
– Ану дай мені в’язку, я тобі поможу нести. Несе той чоловік в’язку, несе. Та й питається баби:
– Де твоя хата? А баба каже:
– Ади, генде видко вже мою хату.
Доніс чоловік ті дрова, вер перед хати. Та й увійшли обоє з бабою в хату. Баба пішла до печі поратися, а той чоловік сів на лавицю.
А це було вже перед вечором. Баба зварила їсти, сіли вони обоє та й попоїли.
Баба полізла на піч, а той чоловік витяг з-за ременя люльку, десь до сто сантиметрів задовгу. Набив тютюну, витяг кресало та й кремінь. Та й губку. Запалив фест кавалок губки, забив у люльку та й зачав курити. Накурив повну хату диму, що баби на печі й не видко.
Баба каже:
– Пішов би ти до дідька з твоїми димами, я світу не вижу. А він каже:
– Я дідько й є.
Але баба подумала, що він то на жарт сказав. Закрилася баба на печі клу́нтям та й до рана мучиться, не спить. Бо той цілу ніч курить.
Розвидлося надворі, баба каже до чоловіка, що сидить на лавиці:
– Ти чого, дідьку старий, не спав сеї ночі? А він каже:
– Я ніколи вночі не сплю, відколи я на ногах.
Бабі дало дуже джє́ху. Та й думає вона: «Як цего дідька з хати збути?»
Вийшла баба надвір, а той за нею. Та й стали говорити. Каже баба цему чоловікови:
– Іди собі геть, відки прийшов, бо я йду від хати.
А він нічого не каже. Іде сусідня жінка попри них обох.
– Ей кумо, поздоровляю вас із чоловіком!
– Та йдіть геть, кумо, я не хочу ніяких чоловіків, я вже старша жінка.
– Нічого, нічого, кумо, дай Боже, аби кожний мав пару. Аби мала пару й та, що в корчі.
А то, знаєте, лиш гадина в корчі сидить.
Та й пішла та кума. А цей чоловік каже бабі:
– Я хочу з тобою укупі жити.
– Забирайся мені геть від хати, іди собі до дідька, аби я тебе не виділа, – каже баба. А він каже:
– Полюбиш, полюбиш мене, як я принесу тобі золоті кугутки́ від царської дочки.
– А ти як можеш узяти від неї золоті кугутки, як вона в царських палатах сидить?
– Як вона буде спати, я тоді в неї здійму.
– А ти як до неї доберешся, як там варта?
– Я вночі прийду, мене ніхто не буде видіти.
Здоймився він у повітря і полетів просто в царські палати. Дочка саме тоді спала в палаті. Хохнув він на ню ротом, аби вона ще твердіше заснула. Здіймив з неї золоті кугутки та й перстені, затис у жменю та й летом до баби.
– Маєш, бабо, подарунок від мене, лиш жий зо мною. А баба каже:
– Нащо мені цего? Я стара до цего. А той розлютися:
– Хоч-не-хоч, а жити з тобою я буду. Баба й собі розлютилася та й каже йому:
– Якщо ти убереш через голову штани, то я тоді буду з тобою жити. Чорт (а то був таки чорт) стяг з себе штани та й тягне їх на себе почерез голову, тягне – то нікуди не йде. Чорт розлютився та й каже бабі:
– Ну, я твоє завдання не міг виконати. Я від тебе відійду, але не надовго.
Та й чорт щез. Баба залишилася сама вдома. Зраділа, що збулася чорта з хати. Та й жиє собі та й все думає: «Десь прийде моя біда знов». Думала, думала та вже й призабула про свого чорта.
Пройшов рік. Баба йде знов у ліс по дрова. Набрала в’язку дров, зав’язала курмеями та й не годна відорвати її від землі. Лишила ті дрова та й втекла до хати. Та й пішла собі в опліт взяти сіна козі.
Набрала і не може то сіно понести до хати. Дуже тяжкою вагою їй то стало. Взяла козу з хліва та й повела до того сіна, аби коза там їла, бо вона голодна. Коза їсть то сіно, їсть. Та й з’їла весь той оденок. Та й стала та коза така велика, як гора. Баба дуже напудилася та й втекла в хату. Подивилася, а в хаті всі стіни обмуровані залізом.
Великої шкоди завдає чорт бабі. Баба побігла до свеї куми на пораду.
– Порадь мене, кумочко, що маю робити. У мене в хаті запанував чорт. Отой «чоловік», що ти казала, як ішла попри нас. Ти казала: «Щоби бог дав пару і тій, що в корчі». А то не чоловік, то чорт, – каже баба кумі свої.
Каже кума:
– О, як так, то велика біда в тебе. Мусиш піти до цигана. Циган мудрий чоловік, порадить тебе, як маєш робити.
Пішла баба до цигана, все розповіла йому про свою біду. Та й каже циган бабі:
– Що мені дасте, як я вижену чорта з вашої хати?
– Дам тобі золоті кугутки й перстені з самої царської дочки. Дуже втішився циган, що такі дорогі річи буде мати.
– Ідіть до хати, а я ввечір до вас прийду.
Наробив циган у свої кузні сильних ланців, зробив молот важкий, то все взяв на плечі та й іде до бабиної хати. Увійшов, вер серед хати молот, ланци та й сказав бабі:
– Ви мусите піти проживати в іншу хату. Ідіть собі, до кого хочете, бо я мушу бути у вашій хаті сам.
Пішла собі баба до свеї куми. Питається кума в баби:
– А що, ви були в цигана?
– Була, була. І він є вже в мої хаті. І сказав, щоби я переховувалася в іншій хаті.
– Нічого, нічого, – сказала кума, – будете в мене, скільки треба.
Сидить циган у бабиній хаті та й ночує там. Аж тут нараз опівночі страшна буря завелася. Чує циган великий тупіт на бабиному подвір’ю. Нараз отворяються двері і входить страшний чоловік.
– Що дієш, чоловіче? – спитав цигана.
– Та, ади, не видиш? Ланци кую. А циган таки ланци перебирав.
– Що думаєш робити з цими ланцами?
– Казала мені ця домашня баба, що мала чоловіка. Але той чоловік хати не тримається. А вона рада би з ним жити. Мушу я того чоловіка зв’язати ланцами. Щоб він тримався хати. Вона мені за це повбіцяла золото дати.
Чорт сказав:
– То я її чоловік. Куй мене.
Циган обперезав чорта ланцами від ніг до голови, взяв великий штифт, забив молотом серед хати в землю, прив’язав до того штифта чорта та й закляв:
– Щоб ти цеї хати не попустився, поки тут не здохнеш.
А сам вийшов з хати, обмастив знадвір’я глиною вікна, запрутив двері та й пішов до тої куми, що в неї баба пересиджувала. І сказав бабі:
– Не журіться, я вже чорта закував навіки. Лиш ви мусите ту хату свою покинути навраз. Бо коли будете відвідувати свою хату, то погинете.
– Добре, – сказала баба циганови, – я пережию де-небудь.
– Давайте мені плату, – сказав циган.
Баба витягає з пазухи хустину, розв’язує та й подає циганови кугутки та й перстені. Циган бере в руки, і прикувалися ті кугутки та й перстені циганови до рук, що циган не годен руки підоймити. Йойкнув циган:
– Що це мені сталося?! Я вже не зароблю на кавалок хліба, не зможу дітей своїх прогодувати.
Та й пішов циган до хати плачучи. Вийшла з хати циганова жінка, подивилася на чоловіка свого, а чоловік руки тягне землею, не годен їх підоймити. Питається жінка в цигана:
– Що з тобою сталося?
І він геть усе їй розказав, як то було. А жінка йому на то сказала:
– Аби ніколи не тішився чужим золотом, бо чуже золото очима вилазить.