Було це дуже давно.
Одного осіннього дня сільські діти гралися на моріжку біля храму.
Раптом підійшов до них незнайомий чоловік і запитав:
– Чи не хотіли б ви, хлоп’ята, податися кудись, де можна поласувати хурмою та грушками?
– Чому ж ні, хотіли б! – відповів один хлопець.
– Чому ж ні, хотіли б! – підхопили інші.
– Ну, то я вас усіх заберу з собою,– сказав незнайомий і випустив ззаду щось схоже на хвіст.– Хапайтеся руками за оце і міцно тримайтесь.
Раптом знявся вітер і шугнув у небо, а за ним – чоловік із дітьми. Поля й храмова покрівля опинилися внизу і щораз меншали й меншали.
Невдовзі незнайомий з дітворою, що трималася його хвоста, опустився у якомусь лісі. Хоч куди глянь – скрізь росли груші і дерева хурми; їхнє гілля вгиналося під смачними плодами.
– їжте, діти, їжте,– припрошував чоловік розгублених хлоп’ят, обтрушуючи дерева.
Діти не дали себе довго просити – збирали хурму та грушки і зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий.
А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося.
Зненацька чоловік похопивсь і сказав:
– Мало не забув! Мені ж треба ще в одне місце! Та й вам, хлоп’ята, час додому.
Тут знову знявся вітер, і незнайомий зник.
Покинуті хлоп’ята розгубилися: адже вони не знали, як їм повернутися додому.
– Я хочу додому! – заплакав один.
– І я!..– вторували йому інші.
Саме тоді вдалині блимнув вогник.
– Мабуть, хтось іде до нас! – зраділи діти.
Вони перестали плакати і, побравшись за руки, рушили на вогник.
Незабаром вони опинилися перед великим будинком. Заглянули всередину, дивляться – сидить самотня бабуся.
– Хто в тій хаті живе? – І спантеличені хлопці перезирнулися.
– Байдуже. Заходьте,– озвалася бабуся.
Хлоп’ята боязко переступили через поріг.
– Звідкіля ви?
– Нас привіз сюди на довгому хвості якийсь чоловік, почастував хурмою та грушками і несподівано зник... – відповіли діти й заплакали.
– Я все зрозуміла. Не журіться, я вас швидко відправлю додому, але спершу попоїжте.
Бабуся пригостила їх білісіньким рисом з гарячою підливою, а тоді мовила в бік сусідньої світлиці.
– Чуєш, братику, вставай!
– Що сталося, сестрице? – І якийсь заспаний чоловік визирнув із дверей світлиці.
– З тим Південним Вітром я не дам собі ради – такий він мінливий. Приніс сюди дітей і залишив напризволяще. Пробач, ти не міг би доправити їх додому?
Як і той незнайомий, чоловік випустив ззаду довгий хвіст і сказав:
– Мерщій сідайте! Я відвезу вас додому.
Діти вхопилися за хвіст. Північний Вітер засвистів і злетів у небо.
А в селі тим часом зчинився переполох, бо вже споночіло, а діти не вернулися.
Та саме в цю хвилину з неба дмухнув вітер і приніс із собою дітвору.
Селяни складали руки докупи й вклонялися Північному Вітрові.