Мідний глек (Ф. Енсті)

***

Мідний глек (Ф. Енсті) Останні по-літньому теплі промені жовтневого сонця сумно заглядали у віконце скромної конторки архітекторів Горація Вентімора та Бітвора на Великій Монастирській вулиці, що у Вестмінстері. І якщо першому з них не надто щастило на клієнтів, то другому їх не бракувало. Горацій, нудьгуючи, дивився у вікно, щохвилини зиркаючи на план будинку, який замовили його компаньйонові. Та думки Вентімора були далекі від архітектури. Він згадував літні канікули, які разом із Сільвією Фютвой провів у Сен-Люку, маленькому приморському містечку в Нормандії. Вони удвох каталися на велосипедах, підставляючи обличчя скупому північному сонцю. Але після повернення до Лондона йому виразно натякнули на швидкоплинність цього їхнього знайомства на відпочинку, мовляв, ніхто не збирається його продовжувати. Це глибоко вразило Горація, і він, ображений, припинив відвідувати дім професора Фютвоя. Та хоча візити до будинку професора й припинилися, проте піднесені почуття до його доньки все ж залишалися. Саме за нею й зітхав Горацій, сидячи самотою в невеликій конторці.

Раптом до конторки, наробивши ґвалту, вломився Бітвор з розкуйовдженими бакенбардами.

– Добридень, мій друже, ви все ще сумуєте? – проспівав він мимохідь.

– Так, колего, не всім же так таланить у цьому житті, як вам, – без заздрості, але з досадою зауважив Горацій.

– Не журіться, друже, просто англійцям байдуже до ваших витончених фантазій, вони прагнуть простоти і комфорту, втім, з часом ви це зрозумієте, – менторським тоном прорік Бітвор, – у мене ж поки що є замовлення в Ларчмірі, я мушу там пробути кілька днів, то ж, гадаю, ви тут не нудьгуватимете, а заразом поглянете на план флігеля, який мені замовили з Тускулум-Лоджі, адже вам однаково нічого робити.

– Авжеж, ваша правда, робити мені й справді нічого, – зітхнув Горацій.

– От і чудово, скоро зустрінемось.

Вентімор залишився сам і знову, згадуючи прекрасну Сільвію Фютвой, полинув на крилах мрій. Аж ось серед тиші конторки почувся нетерплячий стукіт у двері. Горацій навіть був вирішив, що це йому вчувається, але стукіт повторився так само настійливо. Горацій поспішно прочинив двері і, на свій подив, ніс-у-ніс зіткнувся з невдоволеною фізіономією поважного професора Антона Фютвоя, батька прекрасної Сільвії.

– Добре, що ви на місці, – сопучи, як ковальський міх, проказав задиханий професор, – маю до вас справу.

Несподівана поява батька коханої спантеличила Горація, адже той і думати не смів, що йому ще колись випаде нагода зблизитися з домом Фютвоїв.

– Професоре, щиро радий, але, даруйте, яким побитом? – розгублено пробурмотів Горацій.

– Візником, яким іще?

Буркотун-професор був у своєму репертуарі, він, як і всі жертви науки, був вельми роззявкуватий і не бачив далі від свого носа, тож щиро вважав, ніби Горацій, охоплений бажанням вивчення історії та археології, вчащає до його дому з любові до науки. Та насправді Горацій змушений був миритися з тими нудними лекціями, адже лише в такий спосіб він міг споглядати свою кохану Сільвію.

– Маю до вас доручення, пане Горацію. Оскільки ви вже достатньо обізнані з історією Єгипту та Азії, я хотів би вас попросити сходити замість мене на аукціон, який відбудеться в Ковент-Ґардені, де один шановний колекціонер розпродаватиме свої експонати. У нього є декілька досить цікавих екземплярів. Ось вам каталог, там я позначив усе, що мене цікавить, і написав, яку суму готовий віддати за них. Маючи надію, що ви людина промітна і не марнотратна, я покладаюся на вашу ощадливість щодо моїх грошей, і наголошую: в жодному разі не перевищуйте тієї вартості, що я зазначив.

– Але ж, професоре, знання мої не аж такі великі, щоб я міг на них покластися, вибираючи старожитності, – узяв сумнів Горація, якому не хотілося втрачати професорову прихильність через свою нерозважливість.

– Облиште! Вам нічого не доведеться робити, тільки прийти і купити, як у крамниці, те, що я позначив у каталозі. Ну, пора і честь знати, мене ще чекають в іншому місці, тож з вами я прощаюся, і не забудьте: увечері я вас чекаю у себе вдома – доповісте, як минув аукціон. – І професор так стрімко ретирувався, що Горацій більше нічого не встиг йому заперечити.

«Це ж треба отак ускочити по самі вуха, – подумав Горацій, – з другого боку, матиму чудову нагоду знову побачитися із Сільвією, все-таки нема лиха без добра». Розміркувавши так, він подався до себе додому, де й почав чекати ранку, готуючись якнайкраще показати себе на аукціоні, щоб догодити батькові милої Сільвії.

Ще й досі ласкаве, осіннє сонце сяяло у вікні карети, якою Горацій добирався до аукціону. Він сподівався приїхати першим, та виявилося, що в залі зібралося вже багатенько публіки. Горацій сів на своє місце, чекаючи, коли розпочнуться торги. Виявилося, що професор зазначив у каталозі надто занижені ціни, тому Горацій нічого не зміг купити. Щоб не повертатися голіруч, він придбав на торгах за гінею (а це було доволі дорого) старовинний мідний глек, запечатаний клеймом, з якимись клиновидними написами на ньому. Цінність глека Горацій розумів і сам, тому вирішив не везти його професору, а відіслати до себе додому. Тож у дім Фютвоїв довелося йти з порожніми руками.

Коли Горацій приїхав до професора, його ще не було вдома. Зустріла гостя пані Фютвой, яка запропонувала Горацію зачекати господаря у передпокої. Там він і побачив свою кохану. Спочатку Горацій, від хвилювання видзвонюючи зубами, не міг дати собі раду, зненацька забувши всі потрібні слова.

– Добридень, Сільвіє, маю надію, вас не надто обтяжить моя присутність, поки я чекатиму професора, – насилу зміг вимовити зніяковілий Горацій.

– Що ви, містере Вентімор, я щиро рада вас бачити. Чому ж ви більше не буваєте в нас? – поцікавилася Сільвія.

– Але ж… ваша матінка дала мені чітко зрозуміти, що вона не схвалює наших взаємин, що нам не варто далі… – вигукнув Горацій.

– Ой, годі вже, облиште! Це в вас говорить ваша зарозумілість. Матінці здалося, що ви зазнайомилися з нами на відпочинку лише тому, що там більше не було нікого з англійців, крім нас, але тут, у дорогому вашому серцю Лондоні, вам буде байдуже до нас, – збентежено промовила Сільвія.

– Як ви могли подумати таке, адже після нашої розлуки у мене тільки й думок, що про вас! – Горацій, давши волю почуттям, не зауважив, як бовкнув зайве, і тепер уже йому не було іншої ради, як говорити далі. – Я вас кохаю, і кохаю вже давно, як ви могли подумати, що я зарозумілий і байдужий до вас?

– Але ви так поводилися… Я, сказати правду, теж до вас небайдужа, та чому ж ви мовчали? – здивовано звела брови Сільвія.

– Та хіба маю я право ускладнювати ваше життя таким зізнанням, адже моє матеріальне благополуччя поки що таке, що я не можу пропонувати вам вийти за мене заміж. Ваші батьки будуть проти. То чи ж міг я у зв'язку з цим освідчуватися і зобов'язувати вас до будь-чого? – простогнав Горацій.

– Але ж чому в такому разі ви зараз не змовчали?

– Всьому виною довга розлука з вами, адже коли я бачу вас, одразу втрачаю здатність тримати язик за зубами. Але я знайду спосіб розбагатіти, щоб ваша родина таки дала згоду на наш шлюб! – урочисто мовив Горацій, і в цю мить до кімнати увійшла пані Фютвой.

– На який іще шлюб? – спитала вона, грізно звівши брови до перенісся.

– Матінко, – побачивши, що Горацій не знає, на яку ступити, подала йому допомогу Сільвія, – ми з Горацієм давно кохаємо одне одного…

– Так, і я б хотів просити руки вашої доньки, – втрутився Горацій, вирішивши, що треба кувати залізо, поки не згасло.

– Та ви, бачу, занадто високої думки про себе. Чиїм коштом думаєте її годувати, – вдарила об поли руками місіс Фютвой, – бо ж ваша практика не дає вам прибутку, чи не так?

– Про це не хвилюйтеся, я чудово розумію, що просити руки у такої поважаної родини, як ваша, я поки не маю права, але я докладу всіх зусиль, щоб досягти такого матеріального благополуччя, яке дозволить мені взяти вашу доньку за дружину, – запевнив Горацій.

– А тим часом менше з тим, містере Вентімор, – перебила його пані Фютвой.

Під той час до будинку підкотив екіпаж з професором, і всі присутні (Горацій, Сільвія й пані Фютвой), не змовляючись, вирішили не продовжувати почату розмову в присутності голови родини, але Горацій зрозумів, що з пані Фютвой особливих проблем не буде, головне – це переконати старого віддати доньку, та поки аргументів для переконання у Горація бракувало, а якщо згадати його провал на недавнім аукціоні, то й поготів розмова про одруження була б дуже вже передчасною.

– Здрастуйте, милий Горацій, – просопів Антон Фютвой, – то як, удалося вам добути для мене що-небудь цінне?

Зараз же Горацій розповів, як пройшли торги, що обрані професором експонати було продано втричі дорожче, ніж Фютвой зазначив у каталозі.

– Ви що, Горацію, не розумієте? Та ж ціни, які я навів у каталозі, були тільки приблизними, я жодною мірою не сподівався, що ви зможете купити за них ці старовинні реліквії, але ж я поклався на вашу розсудливість і думав, ви зрозумієте, що за будь-який із позначених експонатів можна було дати втричі більше того, що я написав, я понадіявся на вашу компетентність, – хрипів професор, а те, що напередодні аукціону він говорив Горацію зовсім протилежне, довести йому було вже не можливо.

– Ваша правда, професоре, це моя помилка, – здався Горацій, – але я купив там за свої гроші один мідний глек, який, можливо, вас зацікавить.

– Ах так, глек, у якому зберігали вино або олію! На якого біса мені ваш глек, він зовсім не вартий тієї гінеї, яку ви за нього віддали! – і далі обурювався професор, розпалюючись дедалі більше.

– Ні-ні, професоре, ось послухайте: він запечатаний такою дивною печаткою, на якій нанесені клинописом якісь написи, може, вам було б цікаво поглянути на нього, – з останніх сил Горацій намагався реабілітуватися в очах професора. І це таки подіяло на старого.

– Кажете, написи? Цікаво було б подивитися на ваш горщик, у ньому можуть виявитися цінні сувої, – змінив гнів на милість учений муж, – спробуйте відкрити печатку і зазирнути досередини, а потім можна буде домовитися і про візит до вас, щоб поглянути на ваш горщик, – поблажливо додав професор.

– Що ж, тоді більше не завдаватиму вам клопоту, – пробелькотів Горацій і прожогом кинувся геть.

Дорогою додому Горацій щиро благав Божої ласки, щоб глек таки виявився не порожнім, бо інакше професор переконається в цілковитій непридатності Горація й ніколи не дозволить йому побратися зі своєю донькою.

Прийшовши додому, Горацій одразу ж заходився коло глека. Відкоркувати його виявилося зовсім не просто. Печатка міцно трималася на тому ж місці, що й раніше, хоч як Горацій не силкувався її витягти. Тоді він вирішив скористатися зубилом і молотком. Це подіяло – печатка піддалася й відпала. Услід за нею з глека стрімким фонтаном бризнула різнобарвна пара, вмить заповнивши всю кімнату, а з пари вигулькнула якась дуже збільшена фігура старого, котрий розпрямив плечі й голосно зітхнув. Пара поступово розвіялась, а старий набув нормальних розмірів і втупився в Горація. Той же вирішив, що все побачене – не більше ніж галюцинація, наслідок перевтоми сьогоднішнього дня, а цей стариган, що нагадує гостя зі сходу, – черговий квартирант місіс Ра-пкін, у якої Горацій винаймав помешкання.

– О ти, смертний, ти навіть не уявляєш, як мені прислужився, подарувавши волю. Я просидів запроторений у цю пляшку дуже довго, з вини Сулеймана, якого обдурили мої вороги. А зараз проси чого бажаєш.

– Вибачте, але я не розумію, про що ви говорите. Який Сулейман, якими ворогами? І взагалі, я нічого не хочу, окрім спокою, – сказав Горацій, відчуваючи, як йому раптом стало добре і захотілося спати, – ну ще якби клієнта мені, щоб я йому будинок побудував… – додав, уже засинаючи, Горацій.

На ранок Горацію все побачене здалося не більше ніж сном. Він прокинувся у себе в ліжку, а не на підлозі, де вчора заснув сидячи, в кімнаті всі речі були на своїх місцях і ніщо не нагадувало про вчорашнього старого. До кімнати увійшла пані Рапкін, яка потвердила, що жодному арабові вона помешкання не здавала. Горацій, цілком певний у тому, що старий – то лише витвір його фантазії, подався на роботу.

У конторі на нього вже чекав великий промисловець Самуель Вакербас, відомий у Лондоні багач.

– Добридень, пане Вентімор, я до вас із самого ранку в дуже важливій справі.

– До мене? – здивувався Горацій. – Може, ви переплутали і вам потрібен пан Бітвор?

– Ні-ні, саме до вас. Адже ви найвідоміший архітектор у Лондоні, як то кажуть, чистої проби майстер? – запопадливо вів своєї мільйонер.

– Та ні, що ви, я лише простий і нікому не відомий архітектор.

– Облиште зайву скромність, хоча вона вам і стане в пригоді у майбутньому, але зараз не варто скромничати. Я до вас ось у якій справі: отже ж вирішив я побудувати собі дачний будиночок тисяч десь на шістдесят, то чи не бажаєте взятися до будівництва? – поцікавився Вакербас.

Від такої несподіваної пропозиції Горацій сторопів.

– Звичайно, пане Вакербас, я готовий докласти своїх рук і вміння, щоб вам догодити! – відрапортував Горацій, ще й досі не вірячи, що саме йому випала така щаслива карта.

– От і чудово, а зараз дозвольте… не буду вам заважати складати проекти, у мене ще купа справ, – сказав Вакербас і хутко вийшов із конторського приміщення.

Горацій усе ніяк не міг вийти з дива і вирішив, що все ж таки варто сходити додому й пообідати, на сьогодні з нього досить, можна зачинити конторку.

Удома на Горація чекав ще один сюрприз: уздовж усієї вулиці видно було довжелезний караван навантажених мішками верблюдів, а погоничами при них були чорношкірі раби. І весь цей караван рухався до під'їзду, в якому жив Горацій. Караван жваво розвантажувався, і мішки перекочовували до під'їзду. Коли Горацій прийшов додому, він зрозумів, що насправді мішки перекочували до його квартири, що викликало невдоволення пані Рапкін.

– Мій пане, ці дарунки для вас, – тільки й мовив старший погонич і, закінчивши розвантаження, поспішно пішов геть.

Миттю верблюди зникли з вулиці, ніби їх тут ніколи й не було.

Зазирнувши у мішки, Горацій увесь похолов: вони були по саму зав'язку повні самоцвітів і золота. Причому найменший з каменів був завбільшки з кулак і коштував величезних грошей. Що це за дари і що з ними робити, Горацій хоч ґвалт кричи не розумів. Але тут сталося повторення вчорашнього вечора: з нізвідки, неначе з повітря, виткнувся вчорашній старий.

– Вітаю тебе, о мій визволителю, чи задоволений ти моїми дарунками?

– А ви хто? – насилу пробелькотів Горацій.

– Як, ти не пам'ятаєш мене? Ти ж сам учора звільнив мене з пляшки. Я Факраш ель Амаш, наймогутніший джин Азії, мене зрадою і підступністю запроторили до цієї в'язниці. – Джин зневажливо копнув мідного глека, що валявся на підлозі: того самого, що його Горацій ще вчора придбав на аукціоні, – але ти, світло моїх очей і біль мого серця, звільнив мене, то ж проси чого хочеш. Я кинув до твоїх ніг скарби нечувані, та це лише дещиця того, що я можу для тебе зробити, моя влада безмежна! – Останню фразу джин пророкотав так, немов пролунав гуркіт грому, нагнавши страху на Горація, який і так був ледь живий.

– Але мені не треба стільки скарбів, що я з ними робитиму? – ще більше злякався Горацій.

– О, часе, ти знецінюєш людей, хто таке чув, щоб від багатства відмовлялися, ти взірець скромності й поміркованості, мій юний друже. Невже ти відмовляєшся від усього цього багатства, про яке не смів навіть мріяти жоден зі смертних? – дивувався Факраш.

– Будь ласка, не ображайся на мене, шановний джине, але мені не потрібні ці багатства, я був би тобі щиро вдячний, коли б ти забрав їх назад. Адже твоєї могутності досить для цього? – вирішив схитрувати Горацій. До нього почало повертатися самовладання і хитрість, якою природа обдарувала чоловіка.

– Ти не уявляєш, мій смертний друже, яку я маю владу! – самовдоволено вигукнув джин, і всі багатства, що тільки-но величезними купами громадилися у нього під ногами, зникли. – Але скажи мені, я хоча б догодив тобі іншим моїм дарунком?

– Яким це іншим дарунком? – Горацій не розумів, що саме недоговорює джин.

– Як це яким? Адже до тебе приходив сьогодні пан із замовленням будинку? Це я його навів на думку і змусив попрямувати до тебе, – пишаючись своєю витівкою, випнув груди джин.

Тільки тепер Горацій зрозумів, кому він мусить бути вдячний за багатого замовника, який дарував би йому можливість повінчатися з Сільвією.

– То це ваша робота? – розчаровано зітхнув Горацій.

– А чия ж іще? – єхидно підморгнув джин. – Коли я вилітав від тебе, я почув, як цей пан сказав уголос, що хоче, мовляв, побудувати будинок. І я навіяв йому думку про те, що він має з цим проханням піти до тебе.

– О, Боже мій, а я вже був подумав, що цей пан сам вирішив запропонувати мені роботу, – простогнав Горацій.

– Та не бійся ти, повелителю моїх безмежних сил, я допоможу тобі збудувати палац для цього пана. Та й тобі самому варто було б перебратися у більш відповідні твоєму рангу палати, аж прикро дивитися на це жебрацьке житло, – оцінюючим поглядом обвівши кімнату, мовив джин.

– Ні-ні, мене все цілком влаштовує, тим паче що на іншу квартиру я поки не заробив, тому і в цій мені не соромно приймати моїх гостей. До речі, про них. Пане Факраш, чи не могли б ви залишити мене на деякий час, а то до мене мають приїхати гості, а я зовсім до цього не готовий, – запобігливо, щоб не образити старого, попрохав Горацій.

– Та це ж найпростіше, не клопочися цим, о мій визволителю, я навіки тобі зобов'язаний, тож не заважатиму тобі, а лише віддячу, – сказавши так, Факраш розтанув у повітрі.

– За що мені все це? – простогнав Горацій.

Час линув швидко. Якось Горацій надіслав запрошення професорові приїхати до нього, знайшовши привід: розібрати клинопис на печатці, а заразом мав намір просити руки доньки професора – адже якщо в Горація тепер є таке грошовите замовлення, отже відтак з'являється й право побратися з юною Сільвією.

Поки Горацій був заклопотаний листом, у його будинку сталися разючі зміни: замість ветхої будівлі постав справжній східний палац. Стіни його були запнуті червоним оксамитом, а кутки прикрашали мармурові колони. Скрізь у будинку сновигали заклопотані раби. Верескнувши з жаху, до Горація притьмом прибігла пані Рапкін, яка тепер не впізнавала свій дім, вона гнівно репетувала, що Горацій, мовляв, не мав права так кардинально перебудовувати чужу власність, що в цьому будинку порядна англійська родина тепер і жити не зможе. Скінчивши свій довгий лайливий монолог, сердита пані Рапкін пішла геть.

Жах від зміни, що сталася з його будинком, у Горація змінився панікою, адже найближчим часом мала з'явитися шановна родина Фютвоїв! Він хотів перевдягнутися до приїзду дорогих гостей, але знайшов тільки халат, розкішно оздоблений коштовним камінням і золотим розписом. Вирішивши, що цей халат більше пасуватиме до його теперішніх чертогів, ніж звичайний діловий одяг, Горацій поспішно вбрався в нього.

Отетерілий професор Фютвой тим часом сидів у кареті візника. Він не міг отямитися з дива. «Цей шахрай, – думав збитий з пантелику професор, – прикидався скромним бідняком, а сам живе в палаці!!!» Сільвія та її мати були без міри зачаровані від побаченого. Усередині цього палацу, чиє розкішне оздоблення могло дорівнятися навіть Букінгемському палацу, скрізь можна було бачити темношкіру прислугу в невпинному русі, а сам Горацій, виряджений у дорогий халат, вийшов їм назустріч.

– Вітаю вас, шановний професоре! Вибачте за такий прийом, але я, слово честі, не знав, що мій організатор захоче нашу скромну вечерю оформити на свій лад, у східному стилі, – розуміючи, що кожне сказане слово заганяє його у ще більшу пастку, говорив Горацій.

– Та це ж коштує чималих грошей, – видихнув професор.

– Анічогісінько, запевняю вас, мені все це дісталося зовсім дешево, – відчуваючи, що хоча б зараз він говорить правду, упевнено мовив Горацій.

– Навіщо сперечатися, облишмо ці розмови. Може, проведете нас до столу? – поцікавилася пані Фютвой.

– Ах, так, даруйте мені, я такий неуважний, – вибачився Горацій, тим часом міркуючи, де ж тут могла б бути їдальня.

Поки Горацій думав, раби принесли до вітальні невисокий столик і розклали навколо нього подушки, жестами вказуючи на них гостям.

– А й справді, панове, присядьмо тут, – нарешті викрутився Горацій, – щоб повною мірою дотриматися східного колориту.

– Я достатньо знаю про Схід, і розумію, що це вже може тільки на шкоду піти старому англійцеві, – пробурчав професор.

– Любий, припини псувати нам вечір, сідай, я ще ніколи не була на східному прийомі, – захоплено мовила пані Фютвой.

– Ти не до шейха прийшла, на прийомі в якого це було б доречно, – бурчав і далі професор.

Тим часом подали закуски і вино. Ні те, ні інше не могло сподобатися своїм східним колоритом професорській родині, хіба що шербет, який танув у роті, дещо змінив становище на краще, та й то лише в очах жінок. Після такого прийому вже не могло бути й мови про можливе весілля. Паленіючи з сорому, бідолашний Гораціо ладен був крізь землю провалитися. Він мусив витримати всі удари, які йому судилися.

– Але ж, юначе, ви таки нерозсудливий, якщо хотіли цією розкішшю замилити мені очі. Чи ви думали, що можете затьмарити своїм багатством, походження якого мені досі не відоме, саму королеву, хай Господь продовжить її дні! Та нас цим не купиш, – люто гаркав професор, – я ціную в людях розум і ощадливість, а в сьогоднішній вашій поведінці я не побачив ні того, ні іншого. Гадаю, ви розумієте, що бачити вас надалі в нашому домі – приємність не з найкращих, тож бувайте здорові. При цих словах професор разом зі своєю родиною рушив до виходу.

– Стривайте, пане Фютвой, я зможу вам усе пояснити, – благав Горацій.

– Ви справді так вважаєте? – поблажливо усміхаючись, мовив професор.

– Пане професоре, дозвольте мені все вам розповісти, але тільки віч-на-віч. – Горацій вирішив, що лише правдою він зможе достукатися до серця цього старого бездушного пентюха.

– Що ж, я дам вам такий шанс, зараз я відправлю своїх дам додому і повернуся до вас, а тим часом я на вашому місці знайшов би найпереконливіші аргументи, на які ви тільки здатні, щоб повернути собі честь і гідність у наших очах, – прорік Фютвой, виходячи з будинку.

По якімсь часі професор повернувся в дім і знов умостився на подушці.

– Професоре, перш за все я хотів би вас повідомити, що хочу просити руки вашої доньки, – почав був Горацій, та професор перебив його.

– Ви не знаєте, чого зараз просите, й до того ж ви так низько впали в моїх очах, що не бачити вам Сільвії своєю дружиною як власних вух, – напрочуд спокійно сказав професор, – для мене цілком очевидно, що ви, шановний добродію, для неї не пара, і якщо ви попросили мене повернутися саме для цього, то тільки згаяли мій час.

– Ні-ні, не тільки з цієї причини, – сказав Горацій уже професорові в спину, на що той обернувся, – я хотів вам повідати справжню природу цього східного колориту, можливо, тоді ви мене зрозумієте і пробачите, а може, й переглянете своє рішення щодо нас із Сільвією.

І Горацій розповів усю ту неймовірну історію, що сталася з ним після відвідин аукціону, на який його послав професор. Той вислухав юнака дуже терпляче, не перебиваючи, а лише голосно сопучи час від часу. Коли Горацій замовк, професор надзвичайно лагідним і вкрадливим голосом сказав йому:

– Послухайте, мій любий друже, ви багато працювали і, очевидно, втомилися, от вам і примарився цей джин, а ще я, старий дурень, причепився до вас із тим аукціоном. От ваша вразлива, ще не зовсім сформована психіка й не витримала. Підіть за моєю порадою, – поїдьте відпочиньте, змініть обстановку, і побачите: від вашої нав'язливої ідея і сліду не стане. Зробіть це, юначе.

– Інакше кажучи, ви мені так і не повірили, – розчаровано зітхнув Горацій. – Але якщо джин – витвір моєї уяви, то як пояснити все це? – Горацій обвів руками інтер'єр довкола.

– Тут усе зрозуміло: мої розповіді задурили вам голову, то ви й назбирали все це крупинка до крупинки, а зараз видаєте за роботу джина, – сказав Фютвой, ледь стримуючи роздратування.

– О, стривайте, професоре, візьміть ось цю печатку, саме нею було запечатано мідну посудину, в якій сидів той джин. На печатці помітні якісь письмена, я гадаю, в них ідеться про полоненого посудини, – мовив Горацій, щиро сподіваючись, що написи на печатці й справді стосуються Факраша.

– Гаразд, пане Вентімор, домовимось про таке: якщо напис на печатці стосується вашого казкового джина, то ви будете цілком реабілітовані в моїх очах і тоді ми зможемо говорити про ваше весілля з моєю донькою, але в разі, якщо там ідеться про щось зовсім інше, ви слухаєте моєї поради і їдете лікуватися, а про весілля, звісно, доведеться забути, – виніс свій вердикт Фютвой, після чого, захопивши печатку і не прощаючись, вийшов з будинку Горація.

Щойно за професором зачинилися двері, крізь стіну увійшов Факраш. Він побачив дивну картину: молодий чоловік, якого він так прагнув обсипати дарами, ходив з кутка в куток, обхопивши свою голову руками, як це робить людина, чиї справи зовсім кепські.

– Що трапилося, мій невдячний друже, чи знов тобі мої подарунки не до вподоби? – здивовано запитав Факраш.

– Не до вподоби? Хіба можуть вони мені сподобатися? Це ж через них я остаточно втратив можливість узяти шлюб із Сільвією, а її батько відтепер мене взагалі не має за людину! Хто вас просив утручатися в моє життя? – мало не плачучи, запитував Горацій.

– Та ж ти сам сказав, що твоя хазяйка не надто вправна кулінарка, а твоя жебрацька халупа – це зовсім не те місце, де належить приймати поважних гостей, – спокійно заперечив йому джин.

– Однак я не просив нічого змінювати! – скрикнув Горацій.

– Певна річ, не просив. Бо ти дуже скромний і стриманий, тому я й не чекав, що ти попросиш, а дав усе тобі сам, – сказав джин, цілковито впевнений у тому, що вчинив правильно.

– Факраше, благаю, зробіть мій дім таким, яким він був до вашого втручання, і допоможіть мені реабілітуватися в очах професора, – попрохав Горацій, – через вас я вскочив у таку ситуацію, що мені не було іншої ради, як розповісти всю правду про вас Фютвою, а ще віддати йому печатку з вашої пляшки.

Горацій навіть не встиг помітити, як за цими словами в очах джина промайнула тінь тривоги, адже це тривало лише мить.

– Не хвилюйся, мій друже, спасенна душа, я сам піду до твого вченого чоловіка і поговорю з ним. Ачей допоможу йому переконатися в твоїй правдивості й доброчесності, – заявив джин.

– Ви й справді це зробите? – спитав Горацій, не ймучи віри своїм вухам.

– Аякже, це ж саме ти врятував мене від тисячолітнього ув'язнення, то хіба я можу відмовити тобі в такій дрібниці? – здивувався Факраш.

– Дуже буду вам за це вдячний. Якщо все стане на свої місця, я присягаюся, що нічого більше у вас не проситиму. – Не встиг Горацій договорити, як джин знову зник. – Ну й дурні манери у цього старигана!

– Знову зник, не попрощавшись, – сонно пробурмотів Горацій, намагаючись знайти в палаці спальню.

Уранці промені жовтневого сонця, що пробивалися крізь запинала на вікнах спальні, розбудили Горація. Юнака щиро потішило те, що Факраш не збрехав і повернув будинок до його попереднього стану, а це означало, що й до професора він сходить. Настрій містера Вентімора поліпшився, і він, нашвидкуруч поснідавши, пішов у свою контору, де його чекав незакінчений план будинку. Та замість плану будинку він побачив там розлюченого замовника, якого намагався заспокоїти Бітвор.

– Забагато в голову про себе забрали, юначе! – залементував Самуель Вакербас, щойно Горацій з'явився на порозі контори. – Невже ви вирішили, що порядний англієць, який ані своїм родом, ані своєю справою не заплямував своєї репутації, побажає жити в такому будинку?

– Про що ви, містере Вакербас? – здивовано спитав Горацій, бо ніяк не міг уторопити, про який будинок говорить його замовник, якщо план будинку досі ще лежить у нього на столі.

– О, він ще й удає, ніби не розуміє, про що йдеться! – вибухнув Вакербас.

– Я ж попереджав тебе, що англійцям не потрібні надмірності, вони люблять простоту і комфорт, – менторським тоном мовив Бітвор, який не міг змиритися з тим, що саме цьому невдасі Горацію, а не йому, Бітвору, поталанило засягнути такого вигідного клієнта.

– Я взагалі не розумію, чим мій проект, якого ви і в очі не бачили, міг вам аж так не сподобатися, – дивувався й далі Горацій.

– Та як не бачив, його тепер усі мої сусіди можуть споглядати. Щоправда, у кмітливості вам не можна відмовити, а от щодо смаку… – Вакербас був невблаганний.

У голові Горація враз ніби щось клацнуло: це, напевно, знову витівки джина, адже той обіцяв йому допомогти з будівництвом. Та ще не встиг Горацій піддатися паніці, як у кімнаті, з якої поспішив вийти Бітвор, матеріалізувався Факраш.

– Що тобі не сподобалося в твоєму новому будинку, чоловіче? – сердито вигукнув він.

– А це хто такий? – здивувався Вакербас.

– Це мій компаньйон, ми разом працювали над вашим будинком, – пояснив Горацій.

– Те, що ви зробили, не можна назвати роботою, хіба це будинок – у ньому немає ні більярдної, ні їдальні, ані ще чорт знає чого! – усе ще шаленів Вакербас.

– Е, рабе, та ти, бачу, переходиш за край, – громовим голосом гримнув на нього джин, – я звів тобі палац, якого не було навіть у Сулеймана Великого, хай буде пером земля йому. А ти поводишся, мов той невдячний пес, що гавкає на панів своїх. Ходитимеш за це рачки!

І Вакербас поволеньки почав ставати навпочіпки, видно було, що він чинив опір, але не міг нічого вдіяти.

– Як ви смієте, я член палати перів… Ви знаєте, що я можу з вами зробити? – лементував Вакербас, проте вчасно зрозумів, що зараз не найкращий час для вимог і погроз, тому жалібно попросив: – Вибачте з ласки своєї мене, нерозумного, поверніть мені вертикальне положення, я буду цілком задоволений вашою спорудою, адже це найбільший із замків, я нікому не скаржитимусь і житиму в будинку, що ви збудували.

Обличчя джина знову прибрало великодушно-милостивого вигляду, він клацнув пальцями, і Вакербас зміг звестися на ноги. Промисловець був напрочуд провидливим чоловіком, тому, не чекаючи продовження цієї вистави, поспішив забратися з контори, поки його не повернули в колишнє положення.

– Навіщо ви знов улізли в моє життя? – простогнав Горацій.

– О ти, найневдячніший із смертних, тобі знову не до вподоби те, що я зробив заради тебе.

– Я сам хотів довести цей проект до кінця! Ви зганьбили навіки моє ім'я як архітектора, тепер до мене вже точно ніхто не прийде із замовленням, – ще більш зневірено мовив Горацій.

– О, ти помиляєшся, нерозумний, ти не знаєш людей, тепер твоє ім'я лишиться у віках, адже досі такого замку ще не бачило людство, ваш храм Артеміди порівняно з цим – просто жалюгідний флігель.

– Пане Факраш, ви мені краще скажіть, чи були ви у Фютвоїв і чи говорили з професором, – стрепенувся Горацій, згадавши джинову обіцянку.

– Так, я був там, і вважаю, що дівчина Фютвой зовсім не пара тобі, – категорично заявив йому джин.

– Та як же… – здивований Горацій не міг вимовити й слова, адже він посилав джина до професора, сподіваючись на цілком протилежний результат.

– Дуже просто: я одружу тебе з принцесою, донькою короля Північних Іфритів, а ця Сільвія – безрідна і зарозуміла панночка, не гай свій смертний вік на цю дівицю, – повчально мовив джин і додав: – А щоб ти не надто обурювався, я допоможу тобі пристати на мою пропозицію. А допоможу таким чином: або ти погоджуєшся, або дух професора залишається втіленим в одноокого осла до кінця його земних днів. Даруй, я, напевно, мав із цього почати. Отже, я його перетворив на мерзенного одноокого осла, щоб ти не дуже опирався, – вдоволений зі свої вигадки, заусміхався джин якоюсь хижою усмішкою.

– Але ж це нечесно, я не кохаю жодну принцесу, а тільки Сільвію! – заволав Горацій.

– Твоєму весіллю з нею все одно не бути, чи ти думаєш, що до вівтаря її під руку поведе осел? – аж залягався гуркотливим сміхом джин. – Я сказав, що ти береш шлюб із принцесою, а найменша твоя непокора окошиться на твоїй же Сільвії якнайприкріше.

– Але ж запитаю я вас, пане Факраш, як я одружуюся з нею, якщо я простий, нікому не відомий безрідний лондонець, а вона принцеса. Навіщо я їй? – вирішив схитрувати Горацій.

– Про це я вже подбав, – так само впевнено сказав Факраш, – поглянь у двір.

За вікнами конторки зібрався чималий натовп витріщак, які розглядали багатий ескорт, що чекав, коли Горацій вийде з конторки.

– Хто у вас, смертних, наймогутніший правитель? – поцікавився джин.

– Лорд-мер, звичайно, – бовкнув Горацій, не подумавши.

– Тоді їдьмо до нього на посвячення тебе в почесні городяни міста Лондона, – урочисто промовив Факраш.

Горацію не було іншої ради, як піти за джином. Коли вони посідали в карету й рушили, настала джинова черга дивуватися побаченому. Він не знав, що таке автомобіль і електрика, адже весь час, проведений на волі, він витратив на пошуки винуватців свого ув'язнення та на непотрібні дарунки Горацію. Тому все, що він побачив на вулиці, було для нього, що жив три тисячі років тому, щонайменше незвичайним.

– Скажи мені, Горацію, як рухаються ці колісниці? – поцікавився він.

Горацій вирішив не говорити джинові правду, щоб остаточно не стати маріонеткою в його руках.

– Наш лорд-мер такий сильний і могутній, що ув'язнив у цих колісницях джинів, які працюють день і ніч, розвозячи нас, смертних, у наших справах, – брехав не змигнувши оком Горацій.

– То виходить, що це він наймогутніший з правителів, а Сулейман і нігтя його не вартий, – занепокоївся джин.

Але карета вже під'їхала до міської ратуші і Горацій вийшов з екіпажа. Натовп розступився, даючи йому дорогу, і під барабанний дріб і хор фанфар Горацій, піднявшись по сходинках, увійшов у будівлю. Його зустрічали як героя.

На трибуні стояв лорд-мер, він почав говорити про те, що сьогодні їм випала велика честь номінувати на звання почесного громадянина пана Горація Вентімора. Коли лорд-мер почав перелічувати заслуги Горація перед містом, то так невчасно закашлявся, що всі чисто заслуги й прокашляв. Але натовп все одно вдячними аплодисментами зустрів промову міського голови. Потім слово надали Горацію, і він вирішив скористатися з нагоди і розкрити людям очі на правду. Він сказав:

– Шановні громадяни міста, скажіть мені, за що ви хочете мене нагородити таким почесним титулом, коли я не зробив для міста нічого, чим би міг заслужити таке високе звання? Я простий архітектор, який навіть не встиг побудувати для Лондона жодного будинку, – натовп завмер, очікуючи продовження сповіді, – а вся річ у тім, що ввів вас в оману і обдурив…

Цієї миті з повітря з'явилася велика рука і, схопивши Горація за комір, потягла до високої склепистої стелі, яка розчинилася перед ним, і Горацій опинився на даху поряд із неабияк розлюченим Факрашем.

– Ти навіщо хотів мене знеславити перед найбільшим із земних правителів? Ти зрадив мене! – обурено ревів він.

– Але ж ти не залишив мені іншого вибору, бо це через тебе моє життя полетіло шкереберть: дівчина, яку я кохав, тепер і не гляне в мій бік; шлях, на якому я планував зробити запаморочливу кар'єру, тепер закритий для мене, я вже мовчу про те, що ти мене дому ледь не позбавив, – і собі обурився Горацій.

– От і я вважаю, що тепер тобі нема чого жити, і збираюся скинути тебе з цього даху, щоб ти, той, що зіпсував мою долю, – адже зараз за те, що ти сказав, великий лорд-мер полонить мене і змусить вічно штовхати одну з колісниць (Факраш так і не зрозумів, чому їздять автомобілі), – помер такою смертю, на яку ти заслуговуєш.

– Але ж я звільнив тебе, ото й уся твоя дяка? – марно намагався відвернути неминучий кінець Горацій.

– Та краще б ти був мене не випускав, там мене хоча б ніхто не чіпав, а віднині я довіку служитиму смертним, – гнівався Факраш, простягаючи до Горація свої руки, щоб зіштовхнути його з даху.

– Стривай, але ж я, коли ти того бажаєш, можу так само знову повернути тебе до глека, а потім скинути його в найглибше місце в Темзі, де тобі ніхто більше не завдасть клопоту, – й далі хапався за соломинку надії Горацій, який зовсім не планував сьогодні помирати.

– Невже? Ти справді можеш це зробити і не обдуриш мене? – з надією в голосі запитав джин.

– Звичайно, але за однієї умови.

– Якої ще умови, ти знову намагаєшся крутити хвостом, мерзенний черв'яче, – спалахнув джин.

– Ні-ні, я прошу тебе лише про одну маленьку послугу: зітри з пам'яті всіх людей мого часу спогади про тебе і знов перетвори професора на людину, – попросив Горацій, уже розуміючи, що джин злякався не на жарт і тепер того хоч у вухо бгай.

– Ну, цю дрібницю я готовий виконати, але більше нічого я для тебе не зроблю, – відповів джин.

На Лондон умить опустилася велика хмара туману, і, коли він розвіявся, джин сказав:

– Усе, більше ніхто зі смертних не згадає про моє існування, а тепер твоя черга. – При цих словах Факраш схопив Горація за плече й одним ривком перемістив до його кімнати. – Закоркуй пляшку і кинь на дно, – почув Горацій голос із мідного глека.

Горацій поспішно повернув на місце печатку і бігцем побіг до річки. Лише коли бульбашки перестали спливати на поверхні чорної води, в яку поринув мідний глек, Горацій з полегкістю зітхнув і втомлено поплентався додому.

«Маю виспатися і навідати родину Фютвоїв», – подумки сказав він.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)