Одного разу татусь зайшов до хати з великою картонною коробкою.
− Що там, що там!? – вигукували діти в нетерплячці смикаючи його за руки.
− Спокійно, козенята, зараз побачите. − Татусь узяв ножиці й заходився розпаковувати посилку. Всередині був незрозумілий блискучий предмет овальної форми. – Це − робот-косарка, − гордо повідомив татусь.
− Я думала це іграшка, нецікаво, − махнула рукою та пішла до своєї кімнати старша доня.
− Мені цікаво, він такий класивий − заплескала в долоньки найменша донечка.
− А що він вміє? – серйозно спиталася середня донечка.
− Він замість мене коситиме газон, а я тим часом зможу гратися з моїми дівчатками, − татко обійняв донечок і поцілував кожну в гладеньку щічку.
Так Робот-косарка оселився в саду. Кожного дня він виїжджав зі своєї хатинки виспівуючи: «Чік-чук, чік-чук…» й поступово скошував всю відрослу травичку, від чого газон ставав все густішим і густішим. Дівчатка радісно бігали довкола, перестрибували, тікали, ховалися, уявляючи, що він з ними грається. А він і справді грався. Навмисне то пришвидшувався, то стишувався, обирав такий шлях, щоб наблизитися до дівчат, але не зачепити.
Того ранку Робот-косарка, як завжди, виїхав на роботу. Він тихенько гудів та чиркав своїми лезами, зістригаючи свіжу поросль, коли раптом помітив щось яскраве. Зазвичай, коли діти залишали на газоні іграшки, Робот-косарка намагався їх об’їхати та не пошкодити, але цього разу це була не лялька, і не м’ячик, а щось геть інакше.
Робот-косарка завмер, споглядаючи неочікувану красу. Вона росла на тонкій стеблинці й увінчувалася кількома рядами ніжно-рожевих пелюсток, і він вирішив змінити траєкторію й залишити квітку.
Всю ніч Робот-косарка думав про квітку, а щойно вийшло сонечко, попри програму, поїхав просто в те місце, де зустрів її вчора й остовпів від захвату: вона була така свіжа, така прекрасна, розквітла та розпушена погойдувалася на легкому вітерці та виблискувала краплинками роси на ніжних пелюстках. Робот-косарка старанно обстриг травичку довкола, а квітку залишив.
Виконуючи звичну роботу, постійно думав про квітку, та час від часу змінював маршрут, щоб ще і ще раз проїхати повз рожеву красуню.
На третій день, виспівуючи свою веселу пісеньку: «Чік-чук, чік-чук», Робот-косарка поспішав до квітки, але не зміг її впізнати. Яскраві пелюстки згорнулися й зів’яли. Нещасний нічого не міг вдіяти, лише з сумом дивився та гудів моторчиком. Він не бавився з дітьми, а понуро косив траву, сумно повторюючи: «Чік-чук, чік-чук…» Коли пішов дощ, Робот-косарка заїхав у свій будиночок, але частина корпусу залишилася на дворі, й вода, немов сльози, стікала по його чорній, блискучій поверхні. Щойно злива вщухла, Робот-косарка поїхав до квітки, але від неї залишилося лишень облетіле стебло.
***
Минув рік. Робот-косарка кожного дня старанно стриг газон і часом згадував про чудову квітку, яка полонила його моторчик. І от одного дня, як завжди охайно підстригаючи травичку, він помітив яскраво-рожеву пляму. Спантеличений наблизився і зрозумів, що серед газону утворилася ціла галявинка з рожевих квіточок. Кожна була схожа на іншу і водночас особлива. Зачарований Робот-косарка не міг відірватися від цієї краси.
− Татку, татку! Дивися, лобот зламався.
− Зараз розберемося, − тато нехотя сповз з плетеного крісла та пішов приминаючи травичку.
− Що з ним? – найменша доня прибігла подивитися, що цікавого відбулося в її світі.
− Схоже, програма зависла. Треба його перезавантажити.
− А може він милується квітками? Такі галні, і коли вони вилосли…
− Робот неживий, доню. Це просто механізм.
− А може ти не будеш його пе-лезавант-аннжувати?
− Чому?
− Нехай ця краса тлошечки побуде, будь ласка, найменша доня прохально склала рученята.
− Добре. Тоді втікай, я страховидло, яке їсть смачненьких, пухкеньких дівчаток, − татусь побіг за донею, залишивши щасливого Робота-косарку милуватися найпрекраснішими у світі квітами.