Жив собі чоловік, і була в нього донька – красуня на виданні. Настав день весілля. Наречена в білому вбранні, щаслива, вирушила до церкви разом із родиною та друзями, а вдома залишилися рабині – готувати святковий обід.
Вогонь у печі палав, у горщиках кипіло, коли раптом з’ясувалося – води не вистачає! Тоді одна з рабинь узяла глечик і побігла до джерела. Прийшла, а там – на гілці сидить маленька пташка-колібрі. Сидить, тріпоче крильцями й співає:
– Квіточки, листочки,
Де б їжі дістать?
Помахаю хвостом –
Піду танцювать!
Туїт-туїт-туїт!..
Рабиня поставила глечик на землю й не втрималася – закрутилася в танці! Забула про все на світі: і про воду, і про обід, і про весілля. А колібрі співає, а вона танцює, мов зачарована.
Минув час. Дома чекали й не дочекалися. Тоді вирішили послати іншу рабиню подивитися, чому перша так довго. Та приходить – бачить подругу, що танцює коло джерела, і сама підхопила пісню:
– Ах, подруженько, душа,
Як чудова пісня ця!
Потанцюй, потанцюй!
І ось уже двоє танцюють, кружляють у ритмі самби.
Минуло ще трохи – вирушила третя рабиня, за нею четверта, і всі, хто був на кухні, пішли до джерела. Кожна, щойно чула чарівний спів колібрі, кидалась у танок, забуваючи все на світі.
Вже й жодної рабині вдома не лишилося. Тоді одна із сестер нареченої сказала:
– Щось там трапилося, піду подивлюся.
Підійшла до джерела – а навколо коло танцівниць, і пташка дзвенить своїм голоском. Щойно дівчата її побачили, як заспівали хором:
– Ах, господине-душа!
І сестра, не стримавшись, увійшла в коло – і сама закружляла, мов вітер у тропічному листі. Пішла й друга сестра. Та тільки перша її помітила, як вигукнула співом:
– Ах, сестричко-душа!
І друга – теж у танок!
А мати сидить удома – не знає, що робити: обід підгорає, гостей нема, а всі жінки – наче в воду впали.
– Ні, – сказала вона собі, – піду сама дізнаюся, що там коїться.
Накрила голову шаллю, рушила до джерела. Іще здалеку чує – земля гуде від тупоту ніг, а колібрі співає так дзвінко, що серце завмирає. Тільки побачила вона той хоровод – і сама почала вистукувати ногами ритм, наче ноги самі не слухаються.
Дочки побачили матір і заспівали:
– Ах ти, матінко-душа!
І старенька теж пустилася в танок – швидко, весело, аж шалик злетів із голови.
Танцюють усі – і пташка заливається ще гучніше, аж наче не спів, а чисте сонячне світло з її дзьобика ллється.
А вдома лишився тільки старий – батько нареченої. Сидить, сердиться:
– Де всі? Де гості? Де жінки, що пішли по воду? І дружина, і дочки, і всі рабині – ніхто не вертається!
Розлютився дід так, що аж обличчя почервоніло. Схопив батіг:
– Ну, зачекайте, знайду вас – покажу, як танцювати!
Пішов до джерела, бурмочучи прокльони. Щойно старуха його помітила – заспівала, закликаючи:
– Ах, старий мій, ах, душа!..
І старий теж увійшов у коло – тільки не танцювати, а хльоснути батогом:
– Ах ти, жінко-душа,
Глянь, яка ж плеть хороша!
Потанцюй, потанцюй!
Дісталося всім: дружині, дочкам, рабиням – аж піднявся такий галас, що не чути стало й співу колібрі.
І тут – хрясь! – пісня обірвалась. Пташка, мов сполохане світло, змахнула крилами й зникла в небі. А люди, отямившись, стояли в німій тиші, не розуміючи, що ж із ними сталося.
Кажуть, відтоді на тому джерелі ніхто вже не чув співу пташки колібрі – тільки легкий шелест води, мов відгомін далекої самби, яку танцюють душі, зачаровані її піснею.