Жив колись один пан, та такий лютий, що біда: ніхто не міг йому догодити, всі його боялися, як чорта. Бувало, прийде до нього хтось що-небудь просити, а він як гаркне: «Що скажеш?» – то той з переляку й своє прохання забуде.
– Нічого, паночку, усе гаразд,– відказує бідолаха трясучись.
– А після гаразд що?
– Не відаю, паночку...
– На стайню його, лайдака! – сичить пан.– Усипати йому різок, щоб більше сюди не ходив!
Інакше той пан і не вмів з людьми розмовляти. І люди боялися з ним говорити, бо щось скажеш не так, не по шерсті,– до смерті засіче.
Якось грав пан у карти і виграв у сусіднього пана маєток. Було це весною. Зібрався пан оглядати свій новий маєток.
Як поїхав, то й лишився там на все літо: дуже ж йому сподобався новий маєток. Правду-бо кажуть, що нове сито на кілочку висить, а старе під лавою лежить.
Тим часом у старому маєтку скоїлося велике лихо: «Як же,– думає економ,– сказати панові про це?» Сам їхати до нього боїться. Надумав він послати кого-небудь із челяді. Та нема охочих. Кому кортить дістати зайвих різок?
А жив там один чоловік. На вигляд так собі – недотепа, зате на язик гострий: за словом у кишеню не полізе. На ім’я він був Степан, але всі звали його просто Стецько. Малий, бач, він був на зріст і щуплий.
Прочув Стецько, що економ шукає посланця до пана, прийшов до нього й каже:
– Пошліть мене я умію з паном говорити.
Радий економ, мало не цілує Стецька. Дав йому хліба, сала, цілу жменю мідяків і вирядив у дорогу.
Йде Стецько, мідяками побрязкує, жодної корчми не минає.
Довго йшов він чи недовго, приходить нарешті до нового маєтку. Хотів Стецько просто до панського будинку йти, та лакей спинив:
– Ти чого тут, волоцюго, вештаєшся!
І нацькував на нього собак.
Стецько вийняв з торбини шматок хліба, кинув собакам. Вони й перестали гавкати. Тоді Стецько знов підійшов до ганку.
– Що тобі треба? – кричить лакей.– Тут сам пан живе!
Стецько вклонився лакеєві й каже:
– А мій паночку, а мій дорогенький, оце ж мені й треба цього сам-пана. Я прийшов до нього з старого маєтку.
Лакей пом’якшав.
– Гаразд,– каже,– я скажу панові про тебе. Але скажи ж ти мені, звідки ти відаєш, що і я – пан.
– Гм,– хитро кашлянув Стецько,– бачу: ти пан не пан, а так собі підпанок, бо в тебе лоб низький, ніс слизький, от і видно, що лизав панські миски.
Розгнівався лакей, схопив Стецька за комір та ну штурхати. Побачив це пан із вікна і гукнув лакея до себе.
– Що там за хлоп? – питає пан лакея.
– Та волоцюга якийсь із старого панського маєтку,– відказав лакей і низько вклонився панові.
Пан згадав, що давно не був у старому маєтку.
– Поклич його сюди,– звелів він лакеєві.
Побіг лакей кликати Стецька, а той вийняв капшук, набив люльку тютюном і заходився вогонь кресати. Викресав вогню, запалив люльку. Курить та попльовує на чистий панський ганок.
– Йди в покої, тебе пан кличе! – кричить йому лакей.
– Не трясця пана трясе, відказує Стецько і покурює
собі люльку.
– Та мерщій же ти! – сердиться лакей.– Пан тебе різками засіче...
– Не засіче! Ось докурю люльку, тоді й піду.
Чекав, чекав пан Стецька, не дочекався. Кличе знову лакея:
– Чому хлоп не йде?
– Люльку, пане, курить.
Пан розгнівався:
– Жени його сюди.
Стецько докурив люльку, вибив із неї попіл, сховав за пазуху і лише тоді поволеньки посунув до панських покоїв. Лакей біжить попереду, відчиняє Стецькові двері, мов панові.
Увійшов Стецько до пана та й закашлявся після міцного тютюну. Кашляє, а пан жде, тільки сердито очима зиркає. Відкашлявся якось Стецько і каже:– Добридень, паночку.
– Що скажеш? – супиться пан.
– Усе гаразд, паночку.
– А після гаразд що?
– Та ось, паночку, прислав мене економ: панський ножик зломився.
– Який ножик?
– Та, мабуть, той, яким панові пера застругували.
– Як же його зломили?
– Кажуть же, пане, що без начиння і постола не сплетеш. А всяке начиння в роботі псується. Отак і панський ножик. Хотіли панові на чоботи здерти з гончака шкуру, взяли ножика. Але на панському гончакові дуже міцна шкура була. Ну, ножик і зломився.
– Якого гончака? Що ти мелеш, лайдаку? – закричав гнівно пан і хотів уже наказати челяді, щоб забрали Стецька на стайню і всипали різок. Але Отецько веде далі:
– Панський гончак – це той самий, може, пан пам’ятає, що вскочив був у криницю, а Микиту посилали витягати,
і він утопився там. Еге ж, той самий гончак, що пан любив його брати на лови. Здається, коли не помиляюсь, пан віддав за того гончака сусідньому панові трьох мужиків...
– Що ж, мій кращий гончак здох?
– Здох, пане.
– А чого ж він здох?
– Конини об’ївся, то зразу й ноги витяг.
– Якої конини?
– Та з жеребця.
– Якого жеребця?
– Панського буланого жеребця, з лисинкою.
– Що ж, і він здох?
– Здох, пане. А шкода, добрячий жеребець був.
– О, я нещасливий!
– Е, пане, чого дуже хвилюватись. Уже ж відомо, коли лошатко родиться з лисинкою, то воно або здохне, або його вовк із’їсть.
– А чого ж здох жеребець?
– Підірвався, мабуть.
– Що ж на ньому возили? Швидко їздили, чи що?
– Та ні, пане, на ньому не їздили, він завше на стайні стояв.
– То чому ж?
– Воду, пане, возили.
– Але ж нащо була та вода?
– Люди ж кажуть, паночку, що як топишся, то й за
бритву схопишся. Як загорівся свинарник, то економ наказав і на жеребцеві воду возити.
– Що ж, і свинарник згорів?
– Згорів, пане.
– Як же він зайнявся?
– Бачиш, пане, він стояв близько обори, то від неї і зайнявся.
– То і обора згоріла?
– Згоріла, пане, як свічка.
– Чого ж вона зайнялася?
– Оцього, паночку, добре не відаю: чи від хліва, чи, може, від покоїв.
– О, то й покої згоріли?
– Згоріли, пане, дотла, от. мовби хто язиком злизав.
– І весь двір згорів?
– Увесь, пане: чисто, гладко, хоч ріпу сій.
Схопився пан за голову та божкає.
– Але чого ж загорілися покої? – знов питає пан Стецька.
– Од свічок, пане.
– Для чого ж палили свічки?
– Ну як же, пане, звісно, завше свічки палять, як хто помре.
– Хто ж там помер?
– Вічний супокій, щоб їй на тім світі легко тикнулося,– пані померла.
– Що, що ти кажеш?.. Пані померла?!
Почувши такі новини, пан звалився з крісла, а Стецько закурив люльку та й подався собі додолу.