Маша і ведмідь (російська казка)

Жили собі дід і баба. У них була внучка Маша. Зібралися раз дівчатка в ліс по гриби та по ягоди. Кличуть із собою й Машу.

– Дідусю, бабусю,– каже Маша,– пустіть мене в ліс з подружками!

Дід і баба кажуть:

– Іди, тільки від подруг не відставай, а то заблудишся.

Прийшли дівчатка в ліс, почали збирати гриби та ягоди. От Маша – деревце за деревце, кущик за кущик – і відійшла геть-геть од подруг.

Почала вона гукати, почала їх кликати, а дівчатка не чують, не обзиваються.

Ходила, ходила Маша лісом – зовсім заблудилася. Зайшла вона в далеку глушину, в самі хащі. Дивиться – стоїть хатинка. Постукала Маша в двері – не відповідають. Торгонула вона дверима, а вони й відчинилися.

Увійшла Маша в хатину, сіла коло вікна на лаві. Сидить і думає: «Хто ж тут живе? Чому нікого не видно?..»А в тій хатині жив величезний ведмідь. Тільки його тоді дома не було.

Повернувся ведмідь увечері, побачив Машу, зрадів.

– Ага,– каже,– тепер не пущу тебе! Будеш у мене жити. В печі топитимеш, кашу варитимеш, мене годуватимеш.

Посумувала Маша, погорювала, та нічого не вдіє. Стала вона жити у ведмедя в хатині.

Ведмідь на цілий день піде в ліс, а Маші наказ дає – нікуди без нього з хати не виходити.

– А якщо підеш, однаково піймаю і тоді вже з'їм!

Почала Маша думати, як їй від ведмедя втекти. Кругом ліс, в який бік піти – не знає, спитати немає в кого...

Думала вона, думала і придумала.

Приходить одного разу ведмідь з лісу, а Маша й каже:

– Ведмедю, ведмедю, пусти мене на один день у село: я бабі та дідові гостинця понесу.

– Ні,– каже ведмідь,– ти в лісі заблукаєш. Давай гостинці, я їх сам однесу.

А Маші того тільки й треба! Напекла вона пиріжків, дістала великий-превеликий короб і каже ведмедеві:

Ось дивись: я в цей короб покладу пиріжки, а ти однеси їх дідові та бабі. Та гляди: короб по дорозі не відкривай, пиріжків не виймай. Я на дубок вилізу та за тобою слідкуватиму.

– Гаразд,– відповідає ведмідь,– давай короб!

Маша каже:

– Вийди на ґаночок, подивися, чи не йде дощик!

Тільки ведмідь вийшов на ґаночок, Маша зараз же залізла в короб, а на голову собі таріль з пиріжками поставила.

Повернувся ведмідь, бачить – короб готовий. Підняв собі на спину і пішов у село.

Йде ведмідь поміж ялинами, суне ведмідь поміж берізками, в ярочки спускається, на пагорбки підіймається.

Ішов-ішов, втомився й каже:

– Сяду на пеньок, З'їм пиріжок!

А Маша з короба:

– Бачу, бачу! Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!

– Диви, яка окаста,– каже ведмідь,– все бачить!

Узяв він короб і пішов далі. Ішов-ішов, ішов-ішов, спинився, сів і каже:

– Сяду на пеньок, З'їм пиріжок!

А Маша з короба знову:

– Бачу, бачу!. Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!

Здивувався ведмідь:

– От яка хитра! Високо сидить, далеко бачить!

Підвівся і пішов скоріше.

Прийшов у село, знайшов будиночок, в якому дід і баба жили, і давай з усієї сили стукати у ворота:

– Стук-стук-стук! Відмикайте, відчиняйте! Я вам від Машеньки гостинців приніс.

А собаки почули ведмедя й кинулись на нього. З усіх дворів біжать, гавкають.

Злякався ведмідь, поставив короб біля воріт, дременув у ліс.

Вийшли дід і баба до воріт. Дивляться – короб стоїть.

– Що тут в коробі? – питає бабуня.

А дідусь підняв кришку, дивиться – і очам своїм не вірить: в коробі Маша сидить, живісінька, здоровісінька.

Зраділи дідусь та бабуня.

Кинулись Машу обіймати, цілувати, розумницею називати.